Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Читаємо онлайн Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
та ножем у спину.

— А мені здається, що тут не все так просто, — припустив Каладін.

— А що ж у цьому складного?

— Ну, якщо ти торговець ножами… Правду я кажу, Данні?

Інші двоє глянули в той бік, з якого до них прилаштувався довготелесий юнак, нашорошивши вуха. Він аж підстрибнув, заливаючись рум’янцем:

— Та я… теє…

Каладінові слова розсмішили Скелю.

— Данні… — мовив він до молодика. — Дивне ім’я. А що воно означає?

— Означає? — перепитав той. — Не знаю. Імена не завжди щось означають.

Невдоволений рогоїд похитав головою:

— Низовинці, щоб вам пусто було. І звідки ж вам знати, хто ви, коли ваші імена — порожній звук.

— То твоє власне ім’я щось означає? — спитав Тефт. — Як там тебе — Ну… ма… ну?..

— Нумугукумакіакі’аіалунамор, — без запинки промовив Скеля. Рідні звуки рогоїдської мови легко злітали з його вуст. — Звісно, означає. Це опис особливого на вигляд уламка скелі, знайденого моїм батьком за день до мого народження.

— Тобто твоє ім’я — ціле речення? — несміливо перепитав Данні, бо не був упевнений, чи має на це право.

— Навіть вірш, — відказав Скеля. — У нас на Піках кожне ім’я — це вірш.

— Справді? — підпустив шпильку Тефт, чухмарячи бороду. — Тож скликати сім’ю до столу — це чималий кусок роботи?

Скеля засміявся:

— Атож, атож. А ще це дає матеріал для вельми цікавих суперечок. На Піках найкращі обрáзи — віршовані, якщо за структурою та римою вони скидаються на ім’я опонента.

— Борони нас Келек, — пробурчав Тефт. — Ну й складно ж це все.

— Можливо, саме тому більшість сварок і закінчується гулянками, — сказав Скеля.

Данні всміхнувся, вагаючись.

— Гей ти, блазню-здоровило, — тхнеш, немов спітнілий кнур. Що задер на місяць рило з твані? Пек тобі і цур!

Скеля нестримно зареготав, і його гучний голос луною розлігся по ущелині.

— Ой, славно, славно, — заледве видобув він, витираючи очі. — Простенько, але зі смаком.

— Прозвучало майже як пісня, Данні, — зауважив Каладін.

— Ну, просто це перше, що спало мені на думку. Я поклав слова на мотив «Двох коханців Марі», щоби не збитися з ритму.

— Ти вмієш співати? — запитав Скеля. — Ану ж бо, ану…

— Але… — почав було Данні.

— Співай! — наказав рогоїд, тицьнувши в того пальцем.

Данні злякано зойкнув, але послухався та затягнув пісню, якої Каладін ніколи не чув, — кумедну історію про двох близнюків і жінку, котра вважала їх одним і тим самим чоловіком. Юнак виводив її чистим тенорком, причому співав він упевненіше, ніж говорив.

Виходило гарно. Коли Данні розпочав другий куплет, Скеля взявся мугикати своїм низьким басом, вторячи йому. Рогоїд, очевидно, мав неабияку практику. Каладін озирнувся на решту мостонавідників, сподіваючись, що хтось іще долучиться до розмови чи підтягне рядочок-другий. Він усміхнувся Шрамму, але той лише хмуро зиркнув у відповідь. Моаш і Сиґзіл — темношкірий азіш — навіть не дивилися в його бік. Пійт зосереджено розглядав свої ноги.

Коли пісня скінчилася, Тефт вдячно зааплодував:

— Ви проспівали її краще, ніж я чув у більшості генделиків.

— Приємно зустріти низовинця, який вміє співати, — похвалив Скеля, нахиляючись, щоби підняти шолом, і засовуючи його в лантух. Того дня в цій конкретній ущелині не надто було чим поживитися. — Бо я вже почав був думати, що в усіх вас зі слухом, як у старої сокирогончої мого батька. А тут на тобі!

Данні зашарівся, проте його хода наче стала трохи впевненішою.

Вони пішли далі, зрідка проминаючи бічні відгалуження або тріщини в камені, куди водою нанесло чималі купи різного мотлоху. У таких місцях їхня робота ставала ще огиднішою, оскільки, щоби дістатись до бажаного, доводилося спершу відтягувати тіла чи розбирати завали кісток, заледве стримуючи нудоту. Каладін звелів поки що не чіпати найвідразливіші чи геть зігнилі трупи. Довкола мертвих аж кишіло гнилокузьок. Якщо їм так і не вдасться зібрати достатньо трофеїв, можна буде зайнятися ними на зворотному шляху.

На кожному перехресті чи повороті Каладін залишав на камені білу відмітку крейдою. Це був один із його командирських обов’язків, і він ставився до нього серйозно. Ніяк не можна допустити, щоби команда заблукала в цих ущелинах.

У міру того, як вони працювали, просуваючись уперед, Каладін підтримував розмову. Він сміявся — принаймні змушував себе сміятися — за компанію з іншими. І хоча цей сміх видавався йому нещирим, решта, схоже, не помічали цього. А може, ті й самі, як і він, відчували, що навіть вимучений сміх був кращим, ніж сповзання назад у ту самозанурену, скорботну мовчанку, що оповивала більшість мостонавідників.

За якусь хвилю Данні вже сміявся й гомонів зі Скелею та Тефтом — куди й поділася його сором’язливість. Кілька інших членів команди — Йак, Мапа та ще дехто — трималися відразу позаду них: достоту як дикі створіння, приваблені світлом і теплом багаття. Каладін спробував втягнути їх у загальну розмову, але це не спрацювало, тож він дав їм спокій.

Врешті вони добулися до місця, де валялося чимало свіжих трупів. Каладін не міг з упевненістю сказати, які гідродинамічні параметри породжували такий ефект: на вигляд ця частина провалля нічим не відрізнялася від інших. Можливо, була трохи вужчою. Інколи в одних і тих же місцинах вони не раз збирали гарний «урожай», а іноді там бувало порожньо, зате деінде мертві траплялися дюжинами.

Скидалося на те, що їх принесло водами великобуряного потоку, які потім повільно відступили, а тіла зосталися на мілині. Жодне з них не належало ворогові, і всі вони були понівечені й пошматовані — внаслідок падіння чи у вирах повені. Багатьом бракувало кінцівок.

У вогкому повітрі висів сморід крові та нутрощів. Каладін ще вище здійняв смолоскип, а його товариші змовкли. Холод, що пробирав до кісток, не давав трупам розкладатися надто швидко, але надмірна вологість у якійсь мірі протидіяла цьому. Крєм’ячки вже почали об’їдати шкіру на руках і хазяйнувати в очницях, а животи от-от мали пообдиматися від газів. По тілах уже повзали гнилокузьки — червоні, крихітні й напівпрозорі.

Сил спурхнула донизу й опустилася Каладіну на плече, суплячись від огиди. Як і завжди, вона не пояснила, де пропадала.

Каладінові люди знали, що треба робити. Навіть попри спренів гниття це місце здавалося надто багатообіцяючим, щоби пройти мимо. Вони взялися до роботи, розкладаючи

Відгуки про книгу Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: