Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

Читаємо онлайн Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
привести його до ладу. Той і не зовсім чоловік, у кого борода не така, як треба.

Каладін потер і власну рослинність на обличчі. Ось він візьметься відкладати гроші, купить бритву та позбудеться цієї клятої бороди. Та навряд чи. Сфери знадобляться йому на інше.

Проминувши поворот, вони наштовхнулися на Данні, котрий викладав у ряд тіла паршендійців. Їх було чотири, і скидалося на те, що припливли вони здалеку. Крім них, знайшлося й ще кілька трупів алеті.

Каладін попростував уперед, махнувши рукою Скелі, щоби той підніс світло ближче, а тоді опустився навколішки оглянути мертвих паршенді. Мармурова шкіра в чорно-червоних виводах робила їх схожими на паршменів. Їхнім єдиним одягом були чорні спідниці до колін. Троє мали бороди, яких паршмени зазвичай не носили, з уплетеними в них неограненими самоцвітами.

Як і очікував Каладін, на них були блідо-червоні обладунки. Нагрудники, шоломи на головах, наголінники й нараменники. Досконале спорядження як для звичайних піхотинців. Окремі його частини розтріскалися — чи то внаслідок падіння, а чи вже коли потік волочив трупи по дну. А отже, воно не було металевим. Може, фарбована деревина?

— Ти нібито говорив, що на них немає лат, — промовив Каладін. — Що ти хотів цим сказати? Що не смієш зняти їх із мертвих?

— Не смію? — хмикнув Скеля. — О, Каладіне, ясновельможний пане, героїчний командире мостонавідників, приборкувачу списа, а сам ти зможеш їх познімати?

Той стенув плечима. Під батьковим керівництвом він звів близьке знайомство зі смертю та присмертними, і хоча грабувати покійників не годилося, гидливим він аж ніяк не був. Тож обнишпорив першого паршендійця, зауваживши ніж. Підібрав його і заходився шукати ремінь, який утримував на місці нараменник.

Але такого паса не було. Нахмурившись, він заглянув під нараменник, а тоді спробував виважити його. Разом із ним відривалася й шкіра.

— Прародителю бур! — вирвалося в нього. Каладін оглянув шолом. Той вріс у голову. А може, виріс із неї. — Це ще що таке?

— Не знаю, — відказав Скеля, знизавши плечима. — Схоже, вони відрощують собі власні лати, хіба ні?

— Це ж сміховинно, — присоромив його Каладін. — Вони звичайні люди. А люди — навіть паршмени — не відрощують обладунків.

— А от паршенді — відрощують, — промовив Тефт.

Каладін і двоє інших обернулися до нього.

— От тільки не треба так на мене дивитися, — сказав їхній немолодий товариш, насупившись. — Я кілька років пропрацював у таборі, доки мене не запроторили в мостонавідники, — не питайте за що, все одно не скажу, пішли ви в бурю. Так чи інак, а серед солдатів ходять такі чутки. Ніби паршенді відрощують панцирі.

— Я стикався з паршменами, — не здавався Каладін. — У містечку, звідки я родом, їх жило кілька душ — прислуговували градоправителю. Але жоден із них броні не відрощував.

— Ну, це якась інша порода паршменів, — виснував усе ще насуплений Тефт. — Вони сильніші, кремезніші. Заради Келека, та вони провалля перестрибують. І відрощують панцирі. Хочеш вір, а хочеш — ні.

Заперечувати це не випадало, тож вони просто взялися підбирати те, що могли. Багато паршенді користувалися важкою зброєю — бойовими молотами й сокирами, — і її не принесло разом з тілами, як-от чимало списів і стріл алетійських воїнів. Та все ж біля тіл паршендійців їм вдалося знайти кілька ножів та один пишно оздоблений меч.

Спідниці паршенді не мали кишень, але на трупах були капшуки, прив’язані до поясів. Однак там виявилися лише трути, кремені, гострильні камені й тому подібні елементарні приладдя. Тож Каладін та решта поопускалися навколішки й заходилися висмикувати з борід самоцвіти. Ті містили просвердлені отвори, щоб їх легше було вплітати, і були заряджені Буресвітлом, хоча й не світилися так яскраво, як могли б, якби мали належну огранку.

Доки Скеля висмикував камені з бороди останнього паршендійця, Каладін підніс один із ножів ближче до світла смолоскипа Данні й уважно розглянув тонке різьблення.

— Схоже на ґліфи, — промовив він, показуючи візерунки Тефту.

— Хлопче, я все одно не вмію їх читати.

«А й справді», — подумав Каладін. Що ж, якщо це й були ґліфи, то такі, яких він і сам не знав. Звичайно, більшість із них можна зобразити по-різному, і це ускладнює сприйняття — треба точно знати, що шукаєш. По центру ефеса пишалася тонко вирізьблена фігура. Якийсь чоловік в обладунку. Поза сумнівом, у Сколкозбруї. Позаду нього та з боків був вигравіруваний загадковий символ, що немов виростав зі спини, як-от крила.

Каладін показав знахідку Скелі, котрий підійшов подивитися, що того аж так зацікавило.

— Паршенді вважаються варварами, — сказав Каладін, — а їхня культура — примітивною. Тож звідки в них такі ножі? Готовий заприсягтися, що це зображення одного з Вісників. Джезерезе чи Налана.

Рогоїд стенув плечима. Каладін зітхнув і, вклавши ножа в піхви, кинув його в мішок. Згодом вони знову звернули й приєдналися до решти. Команда назбирала повні лантухи лат, ременів, чобіт і сфер. Кожен також узяв по спису, щоби, прямуючи до драбини, скористатися ним як ціпком. Один залишили Каладінові, але той кинув його Скелі. Він не довіряв собі — боявся, що, взявши ратище до рук, піддасться спокусі прокрутити ще одне ката.

На зворотному шляху нічого особливого не трапилося, хоча в присмеркових сутінках мостонавідники сахалися від кожного звуку. Каладін знову завів розмову з Тефтом, Скелею і Данні, хоча цього разу він домігся того, що Дрегі та Торфін також вставили по кілька слів.

Вони благополучно добулися до першого провалля, і його люди помітно збадьорилися. Каладін наказав їм підніматися один за одним, а сам збирався зробити це останнім. Скеля чекав разом із ним, і щойно нагору поліз Данні, залишивши їх наодинці, як здоровило-рогоїд поклав руку Каладінові на плече й тихо промовив:

— Ти робиш хорошу справу. Гадаю, за кілька тижнів вони схиляться на твій бік.

Каладін похитав головою:

— Ми — мостова обслуга, друже. У нас нема кількох тижнів. Якщо для завоювання їхніх симпатій мені знадобиться аж стільки часу, половина з нас опиниться на тому світі.

Рогоїд спохмурнів:

— Звучить сумно.

— Саме тому ми повинні здобути довіру інших негайно.

— Але як?

Каладін звів очі на драбину, що теліпалася прямо над ними, розгойдувана тілами мостонавідників. Вона витримувала не більше чотирьох людей одночасно.

— Зустрінемося після обшуку. Підемо на табірний базар.

— Гаразд, — погодився Скеля,

Відгуки про книгу Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: