Пасербки восьмої заповіді - Генрі Лайон Олді

Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тільки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так і не зважилася.

Джош примчав додому за півгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, дві пляшки вигроненого бургундського…

— Ну? — викрикнула вона прямо з порога.

— Минулося! Я живий і здоровий, ти — теж. То давай відзначимо це! — посміхнувся Джош-Мовчун задоволено.

— Тоді розповідай!

— А, потім! — відмахнувся Джош. — Давай не псувати вечір!

І вони не стали псувати цей вечір, потім не стали псувати наступний і ще один… Лист так і залишився на столику нерозкритий і неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку і, проходячи мимо, байдуже сковзала по ній поглядом.

А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечір Марта, яка вже не знаходила собі місця, одержала записку, надіслану з хлопчиськом-посланцем.

„Прощавай, Марто. Я думав, що мені пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночі мені сниться, як ти помираєш від чуми. Я більше не можу бачити тебе вранці живою, знаючи, що вночі спостерігатиму знову до найдрібніших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дійсністю і незабаром збожеволію. Борги треба сплачувати. Ми більше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його — і все зрозумієш. Якщо ж спалила… утім, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто!

Прощавай.

Твій Джош“.

В очах у Марти на мить потемніло, їй здалося, що серце зараз не витримає — зупиниться. Потім вона кинулася до скриньки, де зберігався лист, тремтячими пальцями розірвала дебелий вощений папір…

…Півняче Перо дав Джозефові рівно рік. Після чого Мовчун мав повіситися опівночі в занедбаній хижі на виїзді з міста, неподалік від окраїни Гюртеля.

Слуги ледве встигли відкрити ворота, коли Марта на гарячково засідланому жеребцеві, не розбираючи дороги, промчала розкішним баронським парком, топчучи італійські троянди та голландські тюльпани; копита жеребця підривали м’яку чорну землю, розкидали навсібіч пухкі грудки, безжалісно ранили доглянуті клумби й квітники — і тільки вітер здивовано присвиснув услід вершниці, яка зникла за поворотом.

— Божевільна! — з прикрістю й захопленням пробубонів садівник Альберт і, зітхаючи, пішов виправляти завдані Мартою збитки.

„Надто пізно!“ — немов похоронний подзвін пролунав у Марти в голові гул дзвіниці з церкви Санкт-Марія-Ам-Гештаде. Він сповіщав про північ. Буквально впавши зі спини храпливого коня, жінка кинулася через луку до ледь помітної в темряві чорної плями — до хижі. Неслухняні після шаленої гонитви ноги підгиналися, заплутувалися в густій траві. Марта двічі падала, зачепившись за вузлуваті корені, що казна-звідки й узялися на лузі — а у свідомості, дедалі наростаючи, усе ще відлунював рокітливий дзвін, і

вторило йому з темної хижі безнадійне собаче виття, відлякуючи довколишніх жалких упирів — чи, може, то Марті тільки здалося?..

Вискнули й розчинилися замшілі двері, зависли на одній іржавій петлі, свічка, що горіла в кутку хижі, жбурнула жінці в обличчя рвані відблиски — і Марта побачила: важка колода відкотилася вбік, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно підібраний Джошем у їхньому улюбленому парку біля ставка з лебедями… А над невтішним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ремені тіло людини.

Джозеф.

Вона спізнилася.

Пес почав стрибати навколо Марти з німим благанням в очах — і божевільна, не людська, скоріше, звірина надія кинула Марту вперед. Нечуваним ривком вона підтягла колоду, вилізла на неї, висмикнула з потайних піхов у рукаві Джоша його вузький ніж і одним рухом — лезо був гострим, як бритва, — перерізала ремінь.

Мовчун, як той лантух, упав на долівку, і Марта, утративши рівновагу, впала зверху.

Пропущений через пряжку кінець ременя защипнуло мідним язичком, петля ніяк не хотіла розпускатися, руки Марти тремтіли, Одновухий нестямно вилизував рідне посиніле обличчя з білими плямами очей — чумний кошмар обступив Марту зусібіч і задоволено щирив божевільну пащу.

Цілковита безвихідь.

Найсправжнісінька.

Марті хотілося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навіть на виття — повіситися тут-таки, на тім же ремені…

Але замість цього, ще сама не розуміючи, що робить, вона відштовхнула пса, взяла в долоні холодіюче обличчя веселого кишенькового злодія, який загинув через неї, і прикипіла поглядом до мертвих очей.

Наступної миті свіча, жалібно блимнувши, узялася кіптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос:

— Ти спізнилася, жінко. Він виконав домовленість. Тепер його душа — моя. Іди й повертайся завтра, якщо хочеш поховати тіло. Утім, я можу запропонувати тобі доволі вигідну угоду…

Марта Івонич, прийомна дочка Самуїла-турка із Шафляр, знала, хто говорить зараз із нею. Зовсім поруч, невидимий у могильному мороці хижі, стояв Великий Здрайця — лише зблиснуло рудим полиском півняче перо на береті та ковзнули лепітки по сріблу пряжки.

О, цей міг пообіцяти багато чого! Може, навіть відпустити Джошеву душу в обмін…

„Ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, — казав Самуїл-баца. — І ніколи не йміть йому віри. Ніколи!“

Вірити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим більше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зі звичною відстороненістю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тільки живим; не простягнувши невидимої руки, як звичайно, всією своєю істотою вона кинулася назовні — і невидимі ворота з брязкотом розчинилися перед жінкою.

Цього разу за ворітьми не було підвалів, скарбниць і лабіринту. Не було й Стражів, убитих самим Джошем