Гра в чуже життя - Олена Гриб
– Зеліно, може, не треба?.. Може, досить? – несміливо намагався зупинити це неподобство голосок Віма.
– Тільки заради принцеси, – зволила відповісти богиня, перервавши пристрасні завивання, що бентежили жерців. – Вона навіть не уявляє, що я їй зараз розповім! У мене виникло приголомшливе бажання, рьяско. Ти будеш дуже задоволена, а я – тим паче! Вважаю, я заслужила на таку винагороду за час, проведений із тобою! І не просто так проведений!
– Зеліно, ти ж обіцяла, – надривався хлопчина, – ти говорила…
Лін нічого не сказала, та й навіщо? Вона надто зраділа, побачивши юнака живим і здоровим, до того ж суперечки з богинею не мали сенсу. Ціна життя ніколи не буває високою.
Увагу дівчини привернули кам’яні двері, по обидва боки від яких горіли невеликі багаття, висвітлюючи шорстку подряпану поверхню. За нею, десь там, вглибині, метався біль. Лін немов на власні очі бачила чорний вихор, що б’ється об камінь, не в змозі вирватися з місця ув’язнення.
«Допоможи… допоможи…» – зашелестіло у вухах.
Вона озирнулась, але навряд чи хтось із супутників чув те ж саме, лише Зеліна посміхалась менш самовпевнено, ніби ховаючи за кривою посмішкою зовсім інші почуття.
«Благаю…» – в шепоті було стільки неприхованої муки, що Лін здригнулась.
Вона провела долонею по поверхні каменю, відчула тепло і… з’явилися зовсім інші двері.
