Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Фентезі » Танок драконів - Джордж Мартін

Танок драконів - Джордж Мартін

Читаємо онлайн Танок драконів - Джордж Мартін
разів переходив з рук у руки. Дім Флінтів протримався тут століття, дім Доків — майже два. Тут правили Слейти, Лонги, Голти й Ашвуди, призначені Вічнозимом обороняти ріку. Одно разу замок захопили розбійники з Трьох Сестер, щоб зачепитися на Півночі. Під час воєн між Вічнозимом і Видолом замок узяв у облогу Озгуд Арин, Старий Сокіл, і спалив його син на прізвисько Кіготь. Коли ж ослабнув старий король Едрик Старк і не міг більше захищати своє королівство, Вовче Лігво захопили работоргівці зі Східців. Ці чорні стіни стали свідками, як вони таврували своїх бранців і шмагали батогами, перш ніж відіслати за море.

«А потім запанувала довга люта зима,— розповідав сер Бартимус.— Білий Ніж замерз, і навіть затока почала вкриватися кригою. З півночі налетіли вітри, змусивши работоргівців кулитися навколо вогнищ, і поки вони грілися, на них напав новий король. Це був Брандон Старк, правнук Едрика Снігової Бороди, його ще прозвали Крижаними Очима. Він відвоював Вовче Лігво, догола роздягнув работоргівців і віддав їх рабам, які ниділи в підземеллях, закуті в ланцюги. Подейкують, раби розвішали їхні кишки на гіллі серце-дерева як жертву богам. Давнім богам, а не оцим новим, південним. Ваші Семеро не знають зими, а зима не знає їх».

З цим Давос не міг посперечатися. Після всього, чого він надивився у Східній-варті-на-морі, він і сам не хотів знати зими. «А яким богам поклоняєтеся ви?» — запитав він у одноногого лицаря.

«Давнім,— вишкірився сер Бартимус, ставши схожим на череп.— Мої пращури тут мешкали раніше за Мандерлі. Швидше за все, це саме вони розвішували на дереві оті кишки».

«Не знав я, що північани приносять своїм серце-деревам криваві жертви».

«Ви, південці, багато чого не знаєте про Північ»,— відповів сер Бартимус.

І він не помилявся. Сівши біля свічки, Давос передивився листи, які нашкрябав слово по слову протягом свого ув’язнення. «Пачкар з мене був кращий, ніж лицар,— написав він до своєї жінки,— лицар — кращий, ніж королівський правиця, а правиця — кращий, ніж чоловік. Мені дуже шкода. Маріє, я кохав тебе. Пробач за кривди, які я тобі заподіяв. Якщо Станіс програє війну, ми втратимо всі землі. Тоді забери дітей за вузьке море і, прошу, постарайся навчити їх не думати про мене погано. Якщо ж Станіс завоює Залізний трон, дім Сівортів виживе, а Деван залишиться при дворі. Він допоможе тобі прилаштувати інших хлопчиків до шляхетних лордів, де вони будуть пажами і зброєносцями й заслужать собі лицарство». Кращих порад їй він дати не міг, хоч і хотів би написати щось мудріше.

Написав він і трьом своїм синам, які залишилися, щоб допомогти Марії не забувати їхнього батька, який кінчиками пальців сплатив за їхні імена. Записки до Стефона і Станіса були коротенькі, сухі й ніякові: якщо по правді, він не знав їх так добре, як своїх старших синів — тих, які згоріли а чи потонули на Чорноводді. Деванові він написав більше — розповів, як він пишається, що син став королівським зброєносцем, і нагадав, що його обов’язок як найстаршого — захищати леді-матір і молодших братиків. «Перекажи його світлості, що я старався, як міг,— закінчив він листа.— Мені шкода, що я його підвів. Я втратив своє щастя разом з кісточками того дня, коли під Королівським Причалом горіла річка».

Давос повільно гортав листи, перечитуючи кожен по декілька разів і вирішуючи, варто чи ні десь замінити слово, а десь додати. Людині має бути більше чого сказати перед смертю, подумалося йому, але слова давалися важко. «Не так і погано я пожив,— спробував він себе втішити.— Піднявся з Блошиного Дна аж до королівського правиці, а ще навчився читати й писати».

Він і досі горбився над листами, коли почув дзенькіт залізних ключів на кільці. За мить двері в його камеру розчахнулися.

Усередину зайшов не один з тюремників. Чоловік був високий і худий, з глибокими зморшками на обличчі й кучмою каштанового з сивиною волосся. При боці в нього висів меч, а насиченого шарлатного кольору плащ на плечі застібався на важку срібну брошку у формі броньованого кулака.

— Лорде Сіворт,— промовив чоловік,— часу в нас небагато. Прошу, ходімо зі мною.

Давос насторожено роздивлявся незнайомця. Його збентежило оте «прошу». З людьми, які найближчим часом втратять голову й руки, не поводяться так чемно.

— Хто ви?

— Робет Гловер, з вашої ласки, мілорде.

— Гловер. Вашим престолом був Пущанський Насип.

— Це престол мого брата. І був, і є — дякуючи королю Станісові. Він відвоював Насип у залізної сучки, яка його вкрала, і пропонує повернути законним власникам. Багато чого трапилося, поки вас тримали в ув’язненні за цими стінами, лорде Давосе. Кейлінський Рів пав, а Руз Болтон повернувся на Північ з молодшою донькою Неда Старка. З ним прийшло військо Фреїв. Болтон розіслав круків, скликаючи всіх лордів Півночі у Кургантон. Він вимагає присягнути йому і передати заручників... і стати свідками весілля Арії Старк з його байстрюком Ремсі Сноу, після якого Болтони збираються заявити права на Вічнозим. А тепер ви підете зі мною чи ні?

— А який у мене вибір, мілорде? Іти з вами чи лишатися з Гартом і Леді Лу?

— Хто така леді Лу? Одна з праль? — почав нетерпеливитися Гловер.— Якщо підете зі мною, вам усе пояснять.

Давос підвівся.

— Якщо мені судилося померти, прошу мілорда подбати, щоб мої листи відіслали за призначенням.

— Щодо цього даю вам слово... хоча якщо ви і помрете, то не від рук Гловера й не від рук лорда Ваймана. Хутчій, ходімо зі мною.

Гловер повів його темнуватим коридором до сходів з витертими східцями. Спустившись ними, перетнули замковий богопраліс, де розрослося таке велетенське серце-дерево, що воно своїм переплетеним віттям задушило всі дуби, в’язи й берези та пронизало білими гілками стіни й вікна. Коріння було завтовшки як людина в поясі, а стовбур такий величезний, що вирізьблений на ньому лик видавався тлустим і сердитим. Обминувши віродерево, Гловер відчинив іржаву залізну браму й зупинився запалити смолоскип. Коли той розгорівся червоним полум’ям, Гловер знову повів Давоса сходами донизу, в підземелля з діжкоподібним склепінням; мокрі стіни тут побіліли від солі, а під ногами з кожним кроком хлюпала вода. Перейшли кілька підвалів і низку маленьких, сирих і смердючих камер, які дуже відрізнялися від тої, в якій сидів ув’язнений Давос. Далі показалася гола кам’яна стіна, яка відчинилася, коли Гловер на неї натиснув. За нею починався довгий

Відгуки про книгу Танок драконів - Джордж Мартін (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: