Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
Онищенко заходився зчищати масну пляму. Він розправив аркуш – то була заява баби Параски, яка жалілася, що молодики на Джипі переїхали її найкращу курку-несучку. Баба просила компенсувати їй збитки.
- Усе, крапка! Пора цих приїжджих поставити в рамки. Тут свої п’янички щодня спокою не дають, так ще ці нахаби з міста роз’їжджають без усяких правил по селу. А заодно й Калину відвідаю, що їх квартирує.
Старший лейтенант, по-військовому, рішуче надів поліцейську кепку, вимірявши долонею віддаль від козирка до носа, пристебнув ремінь, начепив планшетку, кобуру й попрямував до дверей.
Хата Калини Пашко, стояла на самісінькому краю села й слугувала місцевим п’яницям за корчму. Тут можна було заправитися добрим самогоном, а заїжджі, в основному «чорні археологи », ще й квартирували в «добродійки ».
Старший лейтенант Онищенко вирішив востаннє попередити Калину про нечесний бізнес, разом із тим заставити приїжджих відшкодувати збитки за переїхану курку. Ці зайди, зовсім не сподобалися дільничному, ще з першої їхньої зустрічі, (він мимохідь бачив їх біля Калининого обійстя) та Максим розумів, що поки в нього ніяких законних підстав випровадити приїжджих із села не було.
- Дозволите! - поліцейський чемно постукав у двері невисокої хати. Відчинила йому досить вродлива молодиця, з пишним бюстом.
- А, Максиме Петровичу! Дуже рада, прошу, проходьте! – широко посміхнулася молода жінка.
- Я, Калино Василівно, - трохи знітився дільничний, - прийшов запитати про ваших квартирантів. Хай сплатять компенсацію. Вони тут бабі Парасці збитків наробили.
- Ви про тих горе-залицяльників? Вони думають, якщо жінка одинока, так їм усе дозволено. Руки, бач, порозпускали, але я ще собі раду дам, можу і макогоном огріти! Немає їх, подалися ще в п’ятницю. Сіли в Джипа і гайда... Ще в мене лопату й кайло позичили. Забрали рюкзаки, погрузилися й поїхали. І з того часу ні слуху, ні духу.
- Цікаво! – Лейтенант пригладив неслухняного чуба. – Значить і вони «археологи»? Треба перевірити дозвіл у цих молодиків.
- Ой, та Бог із ними, Максиме! Проходьте я вас вареничками пригощу!
Онищенко обсмикнув уніформу, ніби стріпуючи невидиме сміття.
- Ви свої штучки, Калино Василівно, киньте! Якщо ще почую, що торгуєте самогоном, не подивлюся, що ви жінка, посаджу до буцегарні! На вас он ціла купа паперів назбиралася. - Він показав на планшетку, що висіла збоку на ремені.
- Та що ви, Максиме Петровичу, це все наклепи. То Мар’яна, сусідка, на мене анонімки строчить.
Максим не слухав торохтіння Калини, його зацікавили приїжджі «археологи».
- Кажете, тиждень як виїхали, і з того часу ніяких вам вісточок не подавали?
Лейтенант замислився. Він відчував, що в цій історії щось не гаразд.
- Може назад у місто повернулися?
- Ні, в сторону Снєжкового пагорба подалися, сама бачила. Мали на другий день повернутися. Наворочені такі, з комп’ютером, а лопати своєї й лома не мали. Досі мені не повернули. Ви б, Максиме Петровичу, у той свій протокол записали, хай би, як то ви казали, компесацію заплатили.
- Цікаво, - повторив дільничний і зсунув кашкет на потилицю. – Курку переїхали у п’ятницю, значить дуже поспішали й із того часу не поверталися. Іншої дороги, як через село, назад немає. Вночі як би їхали, теж би хтось помітив. Невже тиждень сидять на болоті?
Він дістав планшетку й став щось старанно записувати.
- Запишіть, запишіть. Дві лопати й два кайла не повернули, ще й за день проживання не заплатили.
- Та перестаньте ви торохтіти, Калино Аркадіївно! Тут розслідування починається.
Максим вийшов із кімнати, звично поправив форму й попрямував до свого відділку. Через хвилину викотив із двору казенного мотоцикла й став похапцем його заводити.
Дільничний декілька разів рвучко натискав на заводну ручку ногою, та мотоцикл чихав і не поспішав вдихати в двигун кінські сили.
- От халепа! Коли я вже тебе викину на смітник, залізяко ти безмозка? – вилаявся на норовистого стального коня Максим. Він, своїм внутрішнім відчуттям слідчого відчував, що за цими подіями, зв’язаними із приїжджими «археологами » й їхнім тижневим зникненням, криється таємниця. Дільничний хотів якнайшвидше розкрити цю загадку, а мотоцикл, як на то-те, не хотів заводитися. Ще ніхто ніколи, в нього на дільниці, не зникав більше як на добу. Поліціянт підкачав карбюратор і, зі злістю, натиснув ногою декілька разів. Мотоцикл чхнув і гучно заторохтів.
- Ну, слава Богу! – видихнув старший лейтенант. Хвацько закинув ногу в сідло й, у клубах сизого диму, помчав сільськими вулицями в сторону, де височів пагорб в мерехтінні розігрітого над жовтим полем повітря. Біля південного схилу пагорба він заглушив мотоцикла й швидко піднявся на пологу вершину. Серед старих розкопок Максим зразу ж запримітив свіжо-розриту землю. Ділянка була на схилі біля підніжжя гори, майже, на узліссі. Коли дільничний пробирався до розкопок, в чагарниках він наштовхнувся на покинуте сміття. Серед різного ганчір’я лежала сорочка із плямою крові.
- Оце, то так! - вигукнув сам до себе слідчий. – Знав я, знав! Чуття мене не зрадило, що це справжня справа.
Він дістав носовика і обережно переклав зібранні докази в пакет, до своєї сумки. Подальші розшуки не дали результатів, тільки на дні ями міліціонер знайшов покинуту лопату.
- А де ж кайло? Чи, може, Калина знову прибрехала?
Він детально оглядав усе довкола, припадав на коліна й зазирав під кожний кущ. Нарешті, слідчому впали в око сліди на траві; зім’ята трава вказувала на місце боротьби, а на кущах кілька зламаних гілок. На самому верху ями лежав покинутий домкрат. Далі спускаючись до узлісся, старший лейтенант, примітив, що по землі тягли щось важке в напрямку лісу. Продовжуючи йти по сліду, дільничний дійшов до місця, де натрапив на сліди автомобіля. На лісовій
