Примари Пустомитського болота - Василь Тибель
- Тю, дурні, качки злякалися! - першим зупинився Василько.
- Давай, хоч дрюки виламаємо! - злякано відсапувався Миколка. Серце в нього тріпотіло, як в сполоханого зайця, та відступатися все ж не хотілося. Хлопчача цікавість перемогла.
- Ходімо!
Озброївшись друзі почували себе набагато впевненіше. З кожним кроком вони наближалися до вогнища, намагаючись іти якомога тихіше. Коли минули чагарники і вийшли на болото, перед друзями відкрилася дивна картина: на косі, що входила прямо в болото, горіло багаття, а на краю багнюки, занурившись колесами в багно, стояв «Джип». Хоча від них до автівки було метрів двісті, хлопці бачили, що дверці автомобіля були відкриті навстіж. Тиша стояла така, що здалеку було чути потріскування полін в багатті.
І раптом, серед цієї цілковитої тиші, в кущах зашаруділо. Хлопці остовпіли, просто, на них ламаючи гілки хтось ішов. Лице в чоловіка було розбите, на голові запеклася крові, око заплило. І якби не борода, впізнати його було б дуже тяжко
- Тікаймо, звідси, поки не пізно, - прошепотів зблідлий Миколка, вхопивши Василька за руку. Хлопець вже хотів дати драла, та Василько його зупинив.
- Це ж професор, той що біля джерела…
Професор йшов увесь час спотикаючись, в одній руці він тримав шкіряну сумку, а другою тримався за бік. Із-під руки через майку виступала кров.
Помітивши друзів, він зупинився.
- Хлопці, ви повинні мені допомогти. Вони… вони женуться за мною… я знайшов могилу Царя … вони напали на мене… - бородань говорив уривчасто, намагаючись вхопити ротом якомога більше повітря, увесь час збиваючись, видно рана не давала йому зібратися із думками. - Ви повинні, повинні заховати цей алмаз….дуже цінний… я зумів його в них викрасти… Цей алмаз не повинен їм дістатися – це магічний камінь. Я чув, вони планують щось лихе. Але будьте обережні, нікому не показуйте, навіть батькам … у них є спільник… у них спільник, хтось із міліції …я чув як вони говорили по телефону … я думав легенда бреше…
Василько ошелешено слухав і вертів головою, то на професора, то на Миколку, в нього закрадався сумнів, чи поїхав дах у професора? Проте запитав:
- Про який камінь ви говорите?
Він тут у сумці, я зміг його забрати, поки бандити заснули, - Професор поставив сумку. - Я думав, легенда бреше, бо, там сказано, що цей «Камінь» врятує нашу землю. Я не хочу щоб він попав у погані руки. Це я винний, я знайшов ту могилу … я не повинен був…Беріть, заховайте його надійно і тільки… «білим саламандрам»…віддайте «білим саламандрам», вони відвернуть катастрофу…
- Як же ми їх знайдемо?
- Підземелля… легенда каже, що вони живуть у підземеллі. Ви повинні туди віднести «Каменя».
- Про яке підземелля ви говорите?
- Тут недалеко на острові є вхід…в сумці карта, бандити не знають про нього.
- А як же ви?
- Я втратив багато крові. Мене ви вже не врятуєте…саламандри знайдуть вас самі, тільки не віддайте каменя в руки «чорних»… - він заплющив очі й схопився за тонку осику щоб не впасти. Потім стрепенувся: - Тікайте, вони там біля машини, вони будуть його шукати й підуть моїми слідами. Я чую вони йдуть…Тікайте! Я їх відволічу.
Він повернувся й пішов спотикаючись у сторону острівка.
І дійсно десь далеко чулися чиїсь важкі кроки. В цілковитій тишині вони нагадували удари великою дошкою по воді.
- Васильку вшиваймося, - злякано заметушився Миколка.
- Зажди, заберемо торбу.
- Теж мені герой-рятівник. Бачив як його розмалювали, що хочеш собі таку мармизу? Кидаємо все як є і тікаймо!
- Ні бери «Каменя», поки сховаємо в нашу сховку, а потім вернемося з кимось щоб допомогти Професорові.
- Що ж бери, тебе не перепреш.
Василько вхопив торбину закинув її за плече і шмигнув у кущі, Миколка за ним. Не встигли вони відбігти і кількох кроків, як почули позад себе на болоті громовий голос:
- Хто? Хто вкрав «Камінь»? Повбиваю, всіх повбиваю!
Хлопці додали ходи. Позад них пролунало два постріли.
Друзі дременули так, ніби за ними гналися всі чорти з болота. Вони бігли навпростець, через кущі, чагарники, не розбираючи дороги. Біг тривав здається вічність. Серце в обох стукало так, що воно було скрізь: і у вухах, і в очах, і в роті; стугоніло і шарпалося, ніби хотіло вирватися зайцем на волю. В горлі пекло, а солона слина заважала дихати, приклеюючи язика до зубів. Вони бігли й бігли, поки не зупинилися геть знесилені. Перед ними було якесь узлісся. Де вони зараз, ніхто з них второпати не міг. Недалеко від наших втікачів, зайшовши по черево в кукурудзу, мирно похрумували зелень їхні корови. Телиці наїлися так, що, здавалося, їх напомпували. Проте корови продовжували жувати соковиті листки, ніби хотіли наїстись на багато днів наперед.
- Звідки це ви біжите? – ніби із самого неба, пропищав над вухом Василька неприємний голос.
Хлопець, аж підстрибнув від несподіванки, проте сховав сумку за спину. Перед ними стояв чолов’яга, метрів два зросту, в брудній сорочці із засуканими рукавами. Він виріс перед хлопцями наче з-під землі. Лице башибузука спотворював глибокий шрам..
- Та в н-н-нас...Т-т-та ми-и-и.. Корови в нас згедзались-а-а, – насилу видушив із себе Василько.
Навіть у сутінках було видно, як зблід Миколка.
- Щось там бачили? – Громило вказав рукою туди, звідки прибігли пастушки.
- Ми дядечку корів шукали. Що ми могли там бачити? – вимовив Василько, трохи оговтавшись.
- Так от, щоб я вас теж, тут не бачив! А то візьму, як жаб за лапи, і повкидаю в болото!
Хлопцям не треба було двічі повторювати - їх наче здуло. Вони зібрали корів і навмання, обходячи стороною болото, бігом погнали стадо додому. Друзі перли худобу так худко, що та від швидкого бігу по дорозі губила молоко, ударяючи ногами по вим’ю.
Уже зовсім стемніло, коли налякані пастухи підігнали корів до села. На узліссі хлопці на хвилину заскочили до старої дуплястої сосни. Тут була їхня схованка. Василько видряпався на гілку, поклав у хованку сумку й усе ретельно замаскував.
- Давай дільничному все розкажемо..
- Ти що, не чув як професор казав, що в бандитів є спільник? Щось про міліцію говорив…
- Думаєш, дільничний?..
- Хто його знає, ти фільми дивишся?..
- Ну…
- От тобі і ну… треба
