Примхлива мрія - Agrafena

Тому надовго затримуватись ми не стали й, попрощавшись з усіма, вийшли з кімнати.

– Тепер додому, – безпристрасно розпорядився Нарідіс. – Зейлі вже наказав, щоб для нас підготували портал.

– А як же Саліра? – Здивувалася я. – Ми ж збиралися до них зайти...

– Додому, – уперто повторив чоловік, – прямо зараз.

– Ну додому, то додому, – пересмикнула плечима. Іншим разом у гості схожу до особливого малюка.

Не звертаючи уваги на охоронця в коридорі, Павло не надто акуратно схопив мене за руку і кинувся на вулицю. Ну, не битися ж мені з ним? Поспішила за сердитим чоловіком.

Біля порталу вже чергував Слай. Співчутливо похитав головою, дивлячись на Павла, чого останній, втім, не помітив, і варто нам було зайти на майданчик, помічник Верховного активував портал.

Після переміщення у двір будинку Красіних так само мовчки ми попрямували до наших кімнат (які нашими я поки що не зовсім сприймаю).

І тільки-но ми зайшли до вітальні, Пашка різко зачинив двері, повернувся і глянув мені прямо в очі.

Я й так відчувала, що він злиться, але він тримався до останнього моменту. І тільки тепер я повністю відчула його лють.

– Ти нічого не сказала, – прогарчав він, блиснувши жовтими очима. – Нічого!

– А що я мала сказати? – почала сердитися і я.

– Як ти могла це приховати? Як? – гаркнув розлютований перевертень і щосили грюкнув кулаком у двері. Бідні двері жалібно крякнули та безпорадно впали на підлогу.

– Зовсім з глузду з'їхав? – запитала я. Заспокоїти розлютованого чоловіка навіть не намагалася. Він зараз все зрозуміє з мого погляду. Але як відреагує на моє втручання, невідомо. Може, ще гірше зроблю?

Тим більше з коридору вже було чути швидкий тупіт, і до кімнати увірвався спершу Герасим, як власник довших ніг, а за ним і його дружина. А за сторонніх я зовсім не можу зосередитися. На тренувальному майданчику хоч поряд зі мною нікого не було.

– Що сталося? – свекор підозріло озирнувся, швидко оцінюючи обставини. У руці в нього поблискувала сизуватим металом трубка довжиною близько пів метра, явно не для ремонту водоводу сюди захоплена.

– Двері чомусь упали, – пояснила я. – Протяг, напевно, сильний, чи будівельники щось не так зробили.

– Рід ...? – Герасим не відриваючись дивився на свого напружено застиглого спадкоємця.

– Сину, щось трапилося? – це вже запитала Анастасія, яка нарешті прийшла до тями.

– Сталося, мамо, – мало не крізь зуби процідив Павло, – у нашому клані з'явилася істинна омега.

– Слава богам, нарешті! – Вигукнула свекруха. – Це ж чудова новина!

Павло блиснув очима в мій бік:

– Навіть якщо ця омега – напівкровка? І яка ще жодного разу взагалі не оберталася, проте порушивши наказ Верховного альфи, полізла до збожеволілого від втрати пари перевертня, вже не здатного самостійно повернути собі людську подобу?

– Неправда! – відрізала я. – Зейлі дозволив мені поговорити з Догером, – трохи пом'ялася, але чесно додала: – Потім дозволив.

– Віка!? – Очі свекрухи округлилися.

– Ти взагалі розумієш, куди ти полізла? – бісився Пашка. – А якби він тебе вбив чи покалічив? Ти про що думала?

– Догер був у клітці, якщо ти цього не помітив. І взагалі, нема чого на мене кричати. Я просто хотіла поговорити з твоїм другом і, якщо вийде, хоч трохи заспокоїти його.

– Мені. Чому. Не. Сказала? – зупиняючись після кожного слова, запитав Павло. Його очі вже сяяли яскравіше за розплавлене золото.

Отже, час припиняти цю безглузду розмову.

– Досить, – рішуче промовила я, – мені набридли твої нападки, я йду...

Не встигла додати, що йду в душ, щоб він трохи охолов, і тоді ми поговоримо (бажано без свідків).

За мить сталося кілька подій одночасно: Павло вихором рвонув до мене, підхопив на руки і кинув на диван. Він стрибнув слідом і, вишкірившись, навис наді мною. Його подовжені ікла небезпечно блиснули.

Анастасія скрикнула і затиснула собі рота обома руками.

Гарес різко струснув трубку, яку приніс із собою, і вона засвітилася тьмяно-оранжевим світлом.

– Ти не кинеш мене, – погрозливо прогарчав Нарідіс, – чула!?

А я... Я, несподівано навіть для самої себе, розреготалася та обхопила чоловіка обома руками за шию. Напевно, щось із нервами не те.

– Обидва ненормальні, – пробурмотів Герасим, підштовхуючи свою дружину до виходу, – двері хоч ковдрою завісьте.

Спочатку мій неврівноважений чоловік не відреагував, просто навис наді мною кам'яною брилою і свердлив палаючим поглядом. Потім його зуби повернулися до розміру, що більше підходить для людини, а м'язи злегка розслабилися.

– Вікторіє, – суворо запитав чоловік, – чи не з мене ти смієшся?

– Аполлінарію, – відгукнулася я в такому ж тоні, – ну, звісно ж, з тебе. Ти б себе зараз бачив зі сторони. Твою б фотографію на кухонному столі поставити, щоб діти цукор та цукерки не крали.

– Ти ще смієш з мене жартувати, неслухняна дружина?

– Смію, суворий чоловіче, – схилила я голову набік, – бо ж гадки не маю, в чому так тебе не послухалася, що ти зубами почав клацати просто перед моїм носом.

Павло скотився з мене, ліг поруч і важко зітхнув.

– Віка, ти хоч розумієш, що я пережив, коли дізнався, що ти напросилася на розмову з Догером. І сьогодні пішла до Торстейна. Я взагалі ненавиджу, коли біля тебе мужики ошиваються. А тут ще й не зовсім адекватний перевертень.

– Ти вибач мені, звісно, але сьогодні я бачила лише одного не зовсім адекватного перевертня, і це був зовсім не Торстейн.

– Злякалася мене?

– Шалено злякалася, – підтвердила я, заплющуючи очі. Напруга, в якій я перебувала останні години, поступово відпускала, змінюючись слабкістю та апатією.

– Брешеш ти все, – зітхнув Павло, обійняв мене за плечі та притягнув ближче. – Якби боялася, то не намагалася б мене дратувати спеціально.

– А я це навмисне роблю? – здивувалася, зручно влаштовуючи свою голову на його плечі.