Танок драконів - Джордж Мартін

Сер Джора перевернувся на бік, тож Тиріонові тепер було видно тільки широку й волохату м’язисту спину. «Навіть якби мені вдалося вислизнути з кайданів, довелось би перелазити через нього, щоб дотягнутися до меча. Хіба що вдалося б витягнути кинджал...» А можна пошукати ключ, відімкнути двері, прокрастися сходами вниз і через їдальню вийти... «Куди? Я не маю ані друзів, ані грошей, я навіть місцевої мови не знаю».

Виснаження нарешті взяло гору над болем, і Тиріон забувся неспокійним сном. Та щоразу як чергова судома штрикала в литці й викручувала ногу, він уві сні скрикував, здригаючись у своїх ланцях. Коли прокинувся, у нього боліли всі м’язи, а у вікна вливався ранок — ясний і золотий, як лев Ланістерів. Знизу чулися крики риботорговців і гримотіння окутих залізом коліс на бруківці.

Над Тиріоном стояв Джора Мормонт.

— Якщо зніму тебе з кільця, обіцяєш робити, що кажуть?

— А танцювати не доведеться? Бо зараз мені це буде важкувато. Я ніг не відчуваю. Може, взагалі вже відпали. А в іншому я весь твій. Ручаюся честю Ланістера.

— Ланістери не мають честі.

Сер Джора все-таки відімкнув ланцюг. Тиріон, зробивши два невпевнені кроки, рухнув. Кров так різко прилила до рук, аж на очі набігли сльози. Закусивши губу, він мовив:

— Хай куди ти зібрався, а мене туди доведеться котити.

Натомість лицар поніс його, тримаючи за ланцюг на руках.

Темнуватий лабіринт альковів і ніш у їдальні «Купецької хати» збудований був навколо центрального дворика, де на решітках плелися квітучі лози, кидаючи мереживні тіні на кам’яні плити підлоги, між яких проріс зелений і фіолетовий мох. Молоденькі рабині бігали серед світла й тіні, розносячи карафи елю, вина і якогось зеленого напою з льодом, який пахнув м’ятою. В таку ранню годину зайнятий був хіба що один столик з двадцятьох.

І за одним з таких прилаштувався карлик. Гладенько поголений і рожевощокий, з кучмою каштанового волосся, з навислим чолом і приплюснутим носом, він сидів на високому табуреті з дерев’яною ложкою в руці, роздивляючись почервонілими очима миску синюватої вівсянки. «От бридкий малий покидьок»,— подумав Тиріон.

Той другий карлик відчув на собі чужі очі. Коли він, підвівши голову, побачив Тиріона, ложка випала у нього з руки.

— Він мене побачив,— попередив Тиріон Мормонта.

— І що з того?

— Він мене впізнав. Він знає, хто я.

— Мені тебе в мішок запхати, щоб тебе ніхто не бачив? — лицар торкнувся руків’я меча.— Якщо він мріє тебе відбити — хай спробує.

«Якщо він мріє померти, ти хотів сказати,— подумав Тиріон.— Яку загрозу він може становити для такого здорованя? Він же просто карлик».

Сер Джора зайняв столик у тихому куточку й замовив поїсти і випити. Поснідали теплими м’якими коржами, рожевою рибною ікрою, медовою ковбасою і смаженою сараною, запивши все солодко-гірким чорним елем. Тиріон їв, як з голодного краю.

— У тебе сьогодні зранку здоровий апетит,— зауважив лицар.

— Подейкують, у пеклі годують поганенько.

Тиріон зиркнув на двері, в які щойно зайшов чоловік, високий і сутулий, з гострою фіолетовою бородою, нерівномірно пофарбованою. «Якийсь тайроський купець». Знадвору влетіли звуки: крики мартинів, жіночий сміх, голоси риботорговців. На мить Тиріону здалося, що він помітив Іліріо Мопатиса, але то просто один з білих карликових слонів промайнув у дверному прорізі.

Мормонт, намастивши ікрою скибку коржа, відкусив шматок.

— На когось чекаєш?

— Ніколи не знаєш, кого занесе вітром,— знизав плечима Тиріон.— Справжнє кохання, чи батькового привида, чи качура,— він закинувши до рота сарану, захрумтів.— Непогано. Як на комаху.

— Вчора тут тільки про Вестерос і говорили. Якийсь лорд-вигнанець найняв золотий загін, щоб відвоювати назад свої землі. Половина капітанів у Волантисі погнала вгору по річці у Волон-Терис, щоб запропонувати йому свої кораблі.

Тиріон щойно проковтнув ще одну сарану — і мало не вдавився. «Він з мене глузує? Що він може знати про Грифа й Ейгона?»

— От халепа,— промовив він.— А я ж якраз збирався сам найняти золотий загін, щоб відвоювати Кичеру Кастерлі.

«Може, це Грифова хитрість, і ці брехливі чутки поширюють навмисно? Хіба що...» А раптом гарненький королевич заковтнув наживку? Повернув на захід, а не на схід, покинувши надії побратися з королевою Данерис? «Покинувши драконів... хіба Гриф таке дозволить?»

— Я б і вас залюбки найняв, сер. Батьківський престол — мій по праву. Присягніть мені своїм мечем, і щойно я його отримаю, я втоплю вас у золоті.

— Бачив я колись, як чоловіка втопили в золоті. Неприємне було видовище. Якщо ти колись і отримаєш мій меч, то хіба що собі в живіт.

— Надійний засіб від закрепу,— сказав Тиріон.— Батька мого запитай.

Узявши кухля, він зробив повільний ковток, намагаючись приховати те, що зараз можна було прочитати на його обличчі. Мабуть, це військова хитрість, яка має приспати підозри волантисян. «Під облудним приводом завести людей на борт, а коли флот уже вийде в море, захопити кораблі. Це такий у Грифа план?» Може і спрацювати. У золотому загоні десять тисяч вояків, загартованих і дисциплінованих. «Але моряків серед них немає. Грифові доведеться залишити всіх матросів і підкорити своїй волі, приставивши кожному меча до горла, та коли вони зайдуть у Невільничу бухту й почнеться бій...»

Повернулася подавальниця.

— Ви до вдови наступний, шляхетний сер. Ви принесли їй подарунок?

— Так. Дякую,— сер Джора вклав дівчині в долоню монетку й відіслав геть.

— Що за вдова? — нахмурився Тиріон.

— Вдова вододілу. На схід від Ройна її досі називають Вогаровою повією, але тільки позаочі.

Карликові це нічого не говорило.

— А Вогаро...

— Слон, семикратний тріарх, дуже заможний, велика людина в порту. Поки інші будували кораблі та плавали на них, він будував причали і склади, був посередником і міняйлом, страхував кораблі від ризиків, які несе море. Рабами теж займався. Коли він закохався в одну з постільних рабинь, навчену в Юнкаї мистецтва сімох стогонів, був страшенний скандал... а ще гірший скандал вибухнув, коли він дарував їй волю і побрався з нею. Після його смерті вона продовжила його справу. Вільновідпущеники не мають права мешкати в місті за Чорною стіною, тож їй довелося продати Вогарів особняк. Відтак вона замешкала в «Купецькій хаті». Було це тридцять два роки тому, й вона живе тут до сьогодні. Вона сидить позаду тебе, у дворі, приймає відвідувачів за своїм звичним