Бенкет круків - Джордж Мартін

Королева, попиваючи вино, роздивлялася його. Колись сер Балман був видатним герцівником, ще й одним з найвродливіших лицарів у Сімох Королівствах. Вуса в нього й досі лишалися гарні, та загалом старіння не пішло йому на користь. Хвиляста білява чуприна зникла, а от черевце з'явилося й тепер підпирало камзол. «Знаряддя з нього таке собі,— подумала Серсі,— але й воно послужить».

— Поки не з'явилися дракони, ім'я «Тиріон» було королівським. Куць заплямував його, та, може, хлопець поверне імені колишню славу...— («Якщо цей байстрюк стільки проживе»).— Я знаю, що вашої провини тут немає. Леді Танда була мені як сестра, якої я ніколи не мала, а ви...— в неї урвався голос.— Перепрошую. Я живу в постійному страху.

Фаліза роззявила рота — й одразу стулила, і від цього стала схожа на геть дурнувату рибу.

— В... в страху, ваша світлосте?

— Від самої смерті Джофрі я ще жодної ночі не проспала спокійно,— Серсі наповнила кухлі гіпокрасом.— Друзі... ви ж мені друзі, правда? І мені, і королю Томену?

— Такий милий хлопчик! — вигукнув сер Балман.— Ваша світлосте, гасло дому Стоуквортів — «Горді, що незрадні».

— Якби ж то таких, як ви, було побільше, добрий сер. Скажу вам по правді: щодо сера Брона Чорноводського мене гризуть великі сумніви.

Подружжя обмінялося поглядами.

— Він страшенно зарозумілий, ваша світлосте,— мовила Фаліза.— Чорноротий неотеса.

— До справжнього лицаря йому далеко,— додав сер Балман.

— Так,— всміхнулася Серсі, цілком погоджуючись.— От ви добре знаєте, що таке справжнє лицарство. Пригадую, як ви змагалися на турнірі в... на якому це турнірі ви так чудово показали себе, сер?

— Може, шість років тому в Сутінь-долі? — скромно всміхнувся він.— Ні, вас не було, бо в іншому разі ви, безперечно, стали б королевою кохання і краси. Може, на турнірі в Ланіспорту після заколоту Грейджоя? На ньому я багатьох гарних лицарів скинув з коня...

— Так, саме там,— мовила королева й спохмурніла.— Тої ночі, коли загинув батько, Куць зник, залишивши в калюжі крові двох чесних тюремників. Дехто вважає, що він утік за вузьке море, але я не певна. Карлик хитрий. Либонь, зачаївся десь поблизу, плануючи нові вбивства. Либонь, ховається в якогось друга.

— У Брона? — сер Балман погладив пишні вуса.

— Він же був Куцевою креатурою. Один Невідомець знає, скільки людей він запроторив у пекло за наказом Тиріона.

— Ваша світлосте, я б не міг не помітити, якби на наших землях ховався карлик,— мовив сер Балман.

— Брат у мене маленький. Просто створений ховатися,— Серсі вдала, що в неї труситься рука.— Ім'я для дитини — це дрібниці, але непокарана зневага веде до бунтарства. А цей Брон, каже Кайберн, збирає біля себе перекупних мечів.

— Він узяв собі на службу чотирьох лицарів,— мовила Фаліза.

— Моя добра дружина лестить їм,— пирхнув сер Балман,— називаючи лицарями. Це перекупні мечі, які доскочили лицарства, а в них, у всіх чотирьох, шляхетності не знайдеться й на наперсток.

— Як я й боялася. Брон збирає мечників для карлика. Семеро рятуйте мого сина! Куць уб'є його, як убив його брата,— Серсі схлипнула.— Друзі мої, свою честь віддаю у ваші руки... та що таке честь королеви проти страхів матері?

— Продовжуйте, ваша світлосте,— заохотив сер Балман.— Ваші слова не вийдуть за межі цієї кімнати.

Потягнувшись через стіл, Серсі стиснула його руку.

— Я... я спатиму значно краще, якщо дізнаюся, що з сером Броном стався... нещасний випадок... наприклад, на полюванні.

Сер Балман мить поміркував.

— Смертельний випадок?

«Ні, хай мізинчика на нозі зламає,— вона аж губу закусила.— Вороги кругом, а друзі всі бовдури».

— Благаю, сер,— прошепотіла вона,— не змушуйте мене казати це вголос...

— Розумію,— підніс пальця сер Балман.

«Та ріпа швидше б усе втямила».

— Ви справжній лицар, сер. Відповідь на молитви переляканої матері,— поцілувала його Серсі.— Але дійте чимшвидше, будь ласка. Поки що в Брона всього декілька людей, та якщо ви баритиметеся, він збере більше. Я ніколи про це не забуду, друзі мої,— Серсі поцілувала й Фалізу.— Справжні мої друзі Стоукворти. Горді, що незрадні. Обіцяю вам, коли все закінчиться, ми підшукаємо для Лоліс кращого чоловіка...— («Можливо, Кетлблека»).— Ми, Ланістери, завжди сплачуємо борги.

Далі перейшли до гіпокрасу з буряком у маслі, свіжоспеченим хлібом, засмаженою в прянощах щукою і реберцями дикого вепра. Після Робертової смерті Серсі вельми полюбила вепра. Навіть товариство її не дратувало, хоча від супу й до солодкого Фаліза дурнувато посміхалася, а сер Балман самовдоволено чепурився. Тільки за полуніч вдалося їх здихатися. Сер Балман тільки те й робив, що пропонував розпити ще карафу, а королеві незручно було відмовлятися. «Та я могла для вбивства Брона найняти безликого за менші кошти, ніж пішло на гіпокрас»,— подумала вона, коли гості нарешті пішли.

На той час син уже міцно спав, але Серсі, перш ніж піти до себе, зазирнула до нього. І з подивом побачила біля нього трьох чорних кошенят.

— Звідки це? — запитала вона в сера Мірина Транта, який стояв під дверима королівської спочивальні.

— Їх подарувала маленька королева. Хотіла подарувати тільки одного, але він не міг обрати серед трьох.

«Ну, це краще, ніж ножем вирізати їх з живота в кицьки». Незграбні спроби Марджері спокусити Томена були настільки очевидні, що аж смішно. «Для кохання Томен ще замалий, то вона йому дарує кошенят». Хоча Серсі б воліла, щоб вони були не чорні. Чорні коти — погана прикмета, як пересвідчилася в цьому-таки замку Рейгарова донечка. «А це б могла моя дочка бути, якби Божевільний Король не зіграв з батьком злий жарт». А що він божевільний, це ж ясно: відмовитися від доньки лорда Тайвіна, натомість забравши собі його сина, а свого сина одружити з немічною дорнською князівною з чорними очима й пласкими грудьми!

Хай скільки років минуло, а думка про відмову й досі мучила. Чимало вечорів спостерігала Серсі в залі за королевичем Рейгаром, який грав на своїй срібнострунній лірі довгими витонченими пальцями. Чи був на світі хтось, вродливіший за нього? Але ж він не «хтось». У жилах його бігла кров давньої Валірії — кров драконів і богів. Коли Серсі була ще зовсім маленькою, батько пообіцяв, що вона вийде за Рейгара. Їй тоді було років шість-сім щонайбільше. «Але нікому про це не кажи, дитино,— мовив він до неї, усміхнувшись