Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Але, попри все, Намісники ніколи не сідали на старовинний трон, не надягали корони та не брали до рук скіпетра. На знак своєї шляхетної служби вони мали тільки білий жезл, і їхній стяг також був білий, без жодних зображень, тоді як королівське знамено було чорне, з білим квітучим деревом і сімома зорями понад ним.
Після Мардила Воронве, якого визнали першим у династії, були ще двадцять чотири Намісники-Правителі Ґондору, а двадцять шостим, і останнім із них, став Денетор II. Попервах дні їхнього правління минали спокійно, бо саме настав час Сторожкого Миру, коли Саурон поступився силі Білої Ради, а Примари Персня переховувались у Долині Морґул. Але, починаючи з днів Денетора 1, усі зрозуміли, що цілковитому миру не бувати ніколи, і навіть якщо на кордонах Ґондору не відбувалося значних сутичок чи не тривала відкрита війна, над ними однаково тяжіла незмінна небезпека.
В останні роки правління Денетора І з Мордору вперше виступило плем’я уруків — надзвичайно сильних чорних орків, — і у 2475 році вони сплюндрували Ітілієп та захопили Осґіліат. Син Денетора, Боромир (на його честь згодом було наречено Боромира, одного з Дев’яти Мандрівників), завдав їм поразки та відвоював Ітілієн; однак Осґіліат було зруйновано остаточно, а його величний камінний міст запався. Жоден народ уже не жив там. Боромир був могутнім капітаном, котрого боявся сам Король-Відьмак. Він був шляхетний і гарний з лиця, воїн, сильний і духом, і тілом, але під час війни зазнай морґульської рани, яка вкоротила йому вік: біль ізсушив лицаря, й він помер через дванадцять років після батькової смерті.
Опісля почалося тривале правління Кіріона. Він бун пильний і обережний, але влада та можливості Ґондору змаліли, тож йому зоставалося хіба що захищати кордони королівства від ворогів (чи від тієї сили, що ними верховодила) та від їхніх ретельно спланованих нападів, яким годі було перешкодити. Корсари напосіли на його узбережжя, та найбільша небезпека загрожувала Кіріонові з півночі. На ту пору в розлогих землях Рованіону, між Морок-лісом і Бистрицею, замешкав лютий народ, що цілковито перебував під владою тіні Дол-Ґульдура. Ті люди часто, просуваючись лісом, здійснювали розбійницькі набіги, і долина Андуїну на південь од Ірисової Ріки зазнала великого спустошення. Цих бальхотів дедалі більшало — до них долучалися споріднені племена зі сходу, — а народ Каленардону занепадав. Але Кіріон твердо поклав собі втримати лінію Андуїну.
«Передбачаючи шалений наступ ворогів, Кіріон послав на північ по допомогу, та було вже надто пізно. Того року (2510) бальхоти, збудувавши багато великих човнів і плотів на східних берегах Андуїну, зібралися на Ріці й розбили захисників Ґондору. А ту армію, що надходила з півдня, відрізали від решти сил і змусили відступити на північ через Лім’яру, де на неї зненацька наскочила зграя орків із Гір і притисла її до берегів Андуїну. Тоді з півночі прийшла несподівана підмога: в Ґондорі вперше залунали сурми рогіримів. То наспів Еорл Юний зі своїми вершниками і розгромив недругів, знищивши всіх до останнього на полях Каленардону. За це Кіріон подарував ту землю Еорлові, а той натомість присягнув Кіріонові Клятвою Еорла, у якій ішлося про дружню підтримку Ґондору в разі скрути чи в разі вимоги його Володарів».
У дні Берена, дев’ятнадцятого Намісника, над Ґондором нависла ще грізніша небезпека. На його узбережжя насувалися могутньою силою три величезні довго споряджувані флоти з Умбару та Гараду: вороги висаджувались у багатьох місцях, починаючи аж із далекої півночі — десь поблизу гирла Ісену. У той самий час рогірими відбивали напад із заходу та сходу, проте їхню землю було захоплено, а самих їх витіснено в долини Білих Гір. Того року (2758) холодом і густими снігопадами, принесеними з Півночі та зі Сходу, розпочалася Довга Зима, яка тривала майже п’ять повних місяців. Під час тієї війни загинули Гельм із Рогану та обидва його сини; в Еріадорі й у Рогані панували злигодні та смерть. А от у Ґондорі, на південь од гір, ситуація була трохи ліпша, і ще до початку весни Береґонд, Беренів син, спромігся подолати завойовників і негайно спорядив поміч до Рогану. Береґонд був найвеличнішим капітаном Ґондору з часів Боромира, і, коли (2763) він посів батьків престол, Ґондор почав відновлювати колишню силу. Проте рани, яких зазнав Роган, загоювалися повільно. Тому Берен і виявив гостинність до Сарумана, віддавши йому ключі від Ортанка, і, починаючи з того року (2759), Саруман мешкав в Ісенґарді.
У Береґондові дні (2793-2799) в Імлистих Горах тривала Війна Гномів і Орків, однак про неї на півдні було відомо лише з чуток, доки орки, тікаючи з Нандугіріона, спробували перетнути Роган і облаштуватись у Білих Горах. Чимало літ у долинах точилася боротьба, перш ніж цю небезпеку було остаточно подолано.
Коли помер Белектор II, двадцять перший Намісник, то з ним померло й Біле Дерево Мінас-Тіріта, яке, проте, не спромігшись відшукати жодного його саджанця, залишили стояти «до повернення Короля».
У дні Туріна II вороги Ґондору знову заворушились; адже Саурон укотре зріс на силі й уже наближався день його повстання. Ціле населення Ітілієну — крім найбільш витривалих його мешканців, — рятуючись од навали мордорських орків, покинуло той край і перебралося через Андуїн на захід. Саме Турін збудував в Ітілієні таємні сховки для своїх солдатів, і його вартові найдовше протримались у Геннет-Аннуні. А ще, щоби захистити Анорієн, він укріпив острів Кайр-Андрос[32]. Однак основна небезпека загрожувала йому з півдня: гарадрими зайняли Південний Ґондор, а вздовж Поросу безугавно точилася боротьба. Коли Ітілієн захлинався від навали завойовників, Король Фольквайн Роганський дотримав Клятви Еорла і сплатив його борг за Береґондову допомогу, пославши чимало своїх людей до Ґондору. З їхньою допомогою Турін переміг при переправі через Порос; але в тій битві загинули обоє Фольквайнових синів. Вершники поховали їх згідно зі звичаями свого народу, поклавши загиблих в одну могилу, бо вони були близнюками. Довго простояв той курган — Гауд-ін-Ґванур — високо на березі ріки, й вороги Ґондору боялися проходити повз нього.
Туріна змінив на престолі Турґон, але про час його правління згадують головно лише те, що за два роки до його смерті
