Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
Відтак Кірдан скликав до себе з Ліндону й Арнору всіх, хто лише міг прийти, й після ретельних приготувань його військо перетнуло Люн і, карбуючи крок, рушило на Північ — мірятися силою з анґмарським Королем-Відьмаком. На ту пору він, як було мовлено, мешкав у Форності, заселивши його лихим народом, який захопив дім і правління королів. Через свою погорду Відьмак не очікував, поки вороги нападуть на твердиню, а вийшов їм назустріч, задумавши скинути їх — як і безліч інших до того — у води Люну.
Проте Воїнство Заходу зітнулося з ворожими силами, спустившись із Пагорбів Вечірніх Сутінків, і затята їхня битва відбулася на рівнині між Ненуялом та Північними Схилами. Війська Анґмару вже й так почали здаватись і відступали в напрямку до Форноста, коли, об’їхавши пагорби, на них із півночі налетіла основна кавалерія Заходу та завдала нищівного удару їхнім лавам. Тоді Король-Відьмак, зібравши серед безладу залишки своїх армій, утік на північ, прагнучи дістатися до власних земель в Анґмарі. Та він не встиг заховатись у Карн-Думі, бо його перехопили вершники Ґондору на чолі з Еарнуром. А в той самий час із Рівендолу виступило військо під проводом ельфійського володаря Ґлорфіндела. Так Анґмар було знищено остаточно, й на захід од Гір не залишилось ані людини, ні орка з того королівства.
Натомість, розповідають, що, коли вони всі вже за гинули, зненацька верхи на чорному коні з’явився сам Король-Відьмак, одягнений у чорні шати й маску. Тих, котрі бачили його, проймав страх; але глибина ненависті підказала Відьмакові, котрий з-посеред недругів — Капітан Ґондору, й він із жахливим кличем помчав просто на нього. Еарнур витримав би удар, але його кінь, злякавшись шаленого нападу, метнувся вбік і відніс його далеко-далеко, перш ніж він зумів упоратися з твариною.
Король-Відьмак засміявся, і кожен, хто чув той сміх, повік його не забуде. Але тоді на білому коні виїхав уперед Ґлорфіндел, і сміх, завмерши на півзвуці, стих, а Король-Відьмак кинувся навтьоки і шугнув у морок. На поле бою спустилася ніч, він зник, і ніхто не побачив куди.
Відтак над’їхав Еарнур, але, вглядаючись у дедалі густішу пітьму, Ґлорфіндел сказав:
— Не переслідуй його! На ці терени він уже не повернеться. Кінець його ще далеко, і не від руки мужа судилося йому загинути.
Слова ці запам’ятали, втім Еарнур гнівався, прагнучи помститися за своє приниження.
Так перестало існувати лихе королівство Анґмар, і відтоді Еарнура, Капітана Ґондору, безмірно зненавидів Король-Відьмак: проте збіжить чимало років, доки про це стане відомо».
Тож, як з’ясувалося згодом, саме в час правління Короля Еарніла до Мордору, втікши з Півночі, прибув Король-Відьмак і зібрав там інших Примар Персня, над котрими він панував. Але вони не покидали меж Мордору аж до 2000 року, коли, вийшовши через Прохід Кіріт-Унґол, узяли в облогу Мінас-Ітіл. 2002 року вони спромоглися його захопити і заволоділи палантиром, що був у вежі. Примари Персня мешкали там, доки тривала Третя Епоха, тож Мінас-Ітіл перетворився на страхітливе місце, яке перейменували на Мінас-Морґул. Немало мешканців Ітілієну полишило його в ту пору.
«Еарнур був схожий на батька своєю звитягою, а от мудрістю — ні. Він мав міцне тіло та запальний дух, але не бажав одружуватися, бо насолоду черпав лиш у битвах та у вправлянні зі зброєю. Еарнур був такий відважний, що ніхто не міг протистояти йому в отих його улюблених збройних змаганнях, але поводився він радше як переможець, а не як капітан чи король, хоч і зберіг тілесну силу та майстерність до більш похилого віку, ніж було звично в ту пору».
Коли у 2043 році Еарнура коронували, Король Мінас-Морґула викликав його на двобій, дражнячи тим, що той не насмілився зітнутися з ним під час битви на Півночі. Проте цього разу Намісник Мардил стримав гнів короля. І Мінас-Анор, ставши з часів Короля Телемнара основним містом королівства та резиденцією королів, набув тоді нової назви — Мінас-Тіріт: місто, що недремно стоїть на варті супроти зла Морґула.
Корона не пробула на голові Еарнура й семи літ, коли Володар Морґула повторив свій виклик, під’юджуючи короля тим, що до боязкого юнацького серця він тепер додав іще і слабкість похилого віку. Тепер уже Мардилові не вдалося погамувати Еарнура: Король у супроводі кількох лицарів під’їхав до брами Мінас-Морґула. Про жодного з тих сміливців потому вже ніхто нічого не чув. У Ґондорі вважали, що зрадливий ворог заманив короля в пастку та що той помер у муках у Мінас-Морґулі. Але тому, що ніхто не міг достеменно засвідчити його смерть, Мардил Удатний, Намісник, багато років правим Ґондором від його імені.
Тож королівських нащадків поменшало. Багато хто з них загинув під час Родових Чвар: відтоді королі стали заздрісними та обережними у ставленні до найближчих родичів. Часто ті, на кого падала підозра, тікали до Умбара і приставали до повстанців; іще інші зрікалися своїх родів і брали за дружин жінок, які не мали і краплі нуменорської крові.
Це і призвело до того, що настав день, коли не виявилося жодного чистокровного претендента на корону чи бодай такого, чиї права на неї ні в кого не викликали би застережень. Усіх лякав спомин про Родові Чвари, всі розуміли, що коли щось подібне трапиться знову, Ґондор загине. Відтак збігали роки, Ґондором продовжував правити Намісник, а Елендилова корона покоїлась у руках Короля Еарніла в Оселях Мертвих — там, де її залишив Еарнур.
Намісники
Дім Намісників називали Домом Гуріна: вони-бо походили від Намісника Короля Мінардила (1621-1634) — Гуріна з Емин-Арнену, мужа з високого нуменорського роду. Згодом королі завжди обирали своїх намісників із-поміж його нащадків; а після правління Пелендура титул Намісника почали передавати у спадок од батька до сина чи до найближчого родича, як і титул Короля.
Утім, кожен новий Намісник починав службу з обітниці «тримати жезл і правити іменем короля аж до його повернення». Та незабаром ці слова перетворилися на банальну данину традиції, тож на них мало зважали, адже
