Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін

А третім лихом став напад колісничників, який виснажив і без того змалілу силу Ґондору: війни з ними тривали майже сотню літ. Колісничники були народом (чи союзом багатьох народів), що прийшов зі Сходу: вони були міцнішими та краще озброєними, ніж усі ті, хто приходив раніше. Мандрували вони на великих підводах, а їхні вожді билися, їдучи в колісницях. Підбурені (як стало зрозуміло згодом) Сауроновими емісарами, вони зненацька напали на Ґондор, і Король Нармакіл II поліг під час битви з ними по той бік Андуїну в 1856 році. Народи східного та південного Рованіону було захоплено в рабство, а кордони Ґондору пересунулися до Андуїну й Емин-Муїлу. [Вважають, що в той самий час Примари Персня знову ввійшли до Мордору.]

Калімехтар, син Нармакіла II, скориставшись повстанням у Рованіоні, помстився за батька, здобувши тріумфальну перемогу над східнянами на Даґорладі в 1899 році, й на деякий час небезпеку вдалося відвернути. У дні правління Арафанта на Півночі й Ондогера, сина Калімехтара, — на Півдні обидва королівства знову, після тривалих мовчанки та відчуження зійшлися на спільну раду. Адже нарешті збагнули, що різноманітними нападами на рештки вцілілих нуменорців керують єдині влада та воля. У той час Арведуї, Арафантів нащадок, одружився із Фірієль, донькою Ондогера (1940 р.). Але королівства не могли надати одне одному допомогу, бо Анґмар поновив атаки на Артедайн, і в той самий час з’явилися численні армії колісничників.

Чимало колісничників у ту пору подалося на південь Мордору й уклало союз із людьми Ханду та Близького Гараду: під час цього навального наступу з півночі й півдня Ґондор опинився на межі знищення. У 1944 році Король Ондогер і обоє його синів: Артамир і Фарамир — полягли у битві на північ од Мораннону, й вороги ринули в Ітілієн. Однак Еарніл, Капітан Південної Армії, здобув величну перемогу в Південному Ітілієні, знищивши те військо Гараду, яке перетнуло Ріку Порос. Поспішивши на північ, він зібрав рештки Північної Армії, що відступала, й раптово атакував головний табір колісничників, котрі саме бенкетували та пиячили, вважаючи, що Ґондор переможено і що їм залишилося тільки захопити здобич. Еарніл розгромив їхній табір, підпалив підводи та змусив недругів покинути Ітілієн, рятуючись безладною втечею. Значна частина тих утікачів загинула в Мертвих Болотах.

«Після смерті Ондогера та його синів Арведуї з Північного Королівства заявив про свої права на корону Ґондору — адже він був прямим нащадком Ісільдура і чоловіком Фірієль, єдиної вцілілої Ондогерової дитини. Проте його претензії відхилили. І сталося це головно через Пелендура, Намісника Короля Ондогера.

Ось якою була відповідь Ради Ґондору:

— Корона та королівська влада в Ґондорі належать винятково спадкоємцям Менельдила, Анаріонового сина, котрому Ісільдур залишив це володіння. У Ґондорі спадкове право переходить лише від батька до сина, і, наскільки нам відомо, в Арнорі діють такі самі закони.

На це Арведуї відказав:

— Елендил мав двох синів, із котрих саме Ісільдур був старшим і прийняв батьків спадок. Нам відомо, що Елендилове ім’я донині стоїть на першому місці в родоводі Королів Ґондору, адже його вважали верховним королем усіх земель дунедайнів. Ще за життя Елендил наділив своїх синів також правом королювати на Півдні; коли ж Елендил загинув, Ісільдур прибув, аби посісти верховний батьків престол, і в такий самий спосіб передав управління Півднем синові свого брата. Проте він не зрікся повноважень короля Ґондору й аж ніяк не мав наміру навіки розполовинити володіння Елендила.

Що більше, в давнину в Нуменорі скіпетр переходив до найстаршої дитини короля, незалежно від її статі. Проте правдою є і те, що цього закону не дотримувались у землях вигнанців, котрі не знали спокою через війни; але таким був закон нашого народу — народу, до котрого ми нині звертаємося, знаючи, що сини Ондогера загинули, не залишивши по собі дітей[31].

Ґондор мовчав. На корону претендував іще й Еарніл — звитяжний капітан із королівського дому; тож зі згоди всіх дунедайнів Ґондору на престол посадили саме його. Він був сином Сіріондила, внуком Калімакіла, сина Аркір’яса, брата Нармакіла II. Арведуї не наполягав на своєму, адже не мав ані влади, ні бажання оскаржувати вибір дунедайнів Ґондору; проте нащадки не забули про його вимогу навіть тоді, коли минув час їхнього королювання. Бо в ту пору наближався занепад Північного Королівства.

Правду кажучи, саме Арведуї, як про те свідчить його ім’я, і був останнім королем. Мовлять, наче це ім’я дав йому при народженні Мальбет Видющий, сказавши його батькові таке:

— Ти наречеш хлопчика Арведуї, бо він стане останнім королем Артедайну. Утім, колись дунедайнам доведеться робити вибір і, якщо вони оберуть того, на котрого покладатимуть найменше надій, тоді твій син змінить імення і правуватиме величним королівством. Якщо ж ні — тоді трапиться чимало бід і проминуть життя багатьох людських поколінь, перш ніж дунедайни піднімуться та об’єднаються знову.

У Ґондорі після Еарніла також правив тільки один король. Можливо, якби корону та скіпетр було об’єднано, то вдалося б утвердити королівську владу та відвернути немало лиха. Утім, Еарніл був мудрий і не поводився зверхньо, хоча більшість ґондорців уважала королівство в Артедайні — навіть із усіма родоводами його володарів — чимось вельми незначущим.

Еарніл вирядив до Арведуї посланців, оголосивши, що, відповідно до законів і потреб Південного Королівства, корону Ґондору отримав він, Еарніл, але, мовляв, „я не забуваю про те, що Арнор належить до королівської родини, і не зрікаюся наших родинних зв’язків, і не бажаю, щоб Елендилові володіння відчужилися одне від одного. У години потреби я надаватиму вам допомогу, на яку тільки буду спроможний“.

Однак до тієї пори, коли Еарніл уже почувався досить упевнено та міг виконати свою обіцянку, збігло чимало води. Король Арафант чинив опір Анґмару з дедалі меншими силами, й Арведуї, змінивши його на престолі, діяв подібно, як він. Та от нарешті, восени 1973 року, до Ґондору прибули гінці з повідомленням, що Артедайн перебуває в жорстокій скруті й що Король-Відьмак готується завдати йому вирішального удару. Тоді Еарніл якнайшвидше вирядив на Північ свого сина Еарнура з флотиліями і такою кількістю воїнів, яку лише міг послати без шкоди для себе. Та вони запізнились. Арведуї загинув, і Король-Відьмак завоював Артедайн іще до того, як Еарнур досяг гаваней Ліндону.

Проте, коли Еарнур прибув до Сірих Гаваней, радість і подив людей та ельфів не мали меж. Кораблі королівського сина були такі величезні і їх було так багато, що для них