Учта для гайвороння - Джордж Мартін

Одного дня лагідний чоловік послав по неї.

— Твоя вимова украй жахлива, — сказав він, — але ти вже знаєш удосталь слів, щоб так-сяк розказати про свої потреби. Час тобі залишити нас ненадовго. Єдиний спосіб засвоїти нашу мову — розмовляти нею щодня від світанку до заходу сонця. Тому ти маєш піти.

— Коли? — запитала вона. — Куди?

— Негайно, — відповів він. — Поза цими стінами ти знайдеш сотню островів, на яких посеред моря стоїть Браавос. Тебе навчили слів «черепашка», «скойка», «вустриця»?

— Так.

Вона повторила їх найкращою браавоською, на яку спромоглася. Її найкраща браавоська викликала в нього усмішку.

— Годиться. Попід корабельнями у Потоплому Місті ти знайдеш риботорговця на ім’я Бруско — доброго чолов’ягу з поганою спиною. Йому потрібна дівчинка, щоб возила возика і продавала з нього черепашки, скойки та вустриці жеглярам на кораблях. Ти будеш такою дівчинкою. Зрозуміло?

— Так.

— А коли Бруско спитає, хто ти — що ти йому відповіси?

— Ніхто.

— Ні. За межами цього Дому така відповідь не годиться.

Вона завагалася.

— Тоді я можу бути Солькою з Солепанви.

— Сольку знає Тернезіо Терис та жеглярі «Велетової доньки». Твоя вимова негайно виказує, звідки ти взялася. Ти маєш бути дівчинкою з Вестеросу… але іншою дівчинкою.

Вона вкусила губу.

— Можна мені зватися Китичкою?

— Китичкою? — Він трохи подумав. — Це ім’я нагадує ім’я кішки. У Браавосі багато кішок. Одну зайву ніхто не помітить. Отже, ти — Китичка, сирота з…

— З Король-Берега.

Вона двічі бувала з батьком у Білій Гавані, проте Король-Берег знала краще.

— Таки-так. Твій батько був веслярським старшиною на галері. Коли мати померла, він узяв тебе з собою в море. Потім він теж помер, а капітанові ти була ні до чого, і він висадив тебе з корабля у Браавосі. Як називався корабель?

— «Німерія», — відповіла вона, не вагаючись.

Того вечора вона залишила Дім Чорного та Білого. На її правому стегні висів довгий залізний ніж, схований кирейкою — залатаною та вицвілою, бо яку ще може мати вбога сирітка? Черевики їй тиснули, а сорочка була така потерта, що вітер різав її наскрізь. Зате попереду лежав увесь Браавос. Вечірнє повітря пахкотіло морем, сіллю, рибою. Протоки були криві та звивисті, провулки — ще гірші. Дорослі кидали на дівчинку, що минала їх, не помічаючи, цікаві погляди, діти-жебраки гукали слова, яких вона не тямила. Ще трохи — і вона остаточно заблукала.

— Пан Грегор, — виспівувала Ар’я, перетинаючи кам’яний міст на чотирьох арках. З середини його прогону виднілися щогли кораблів у Тандитній Гавані. — Дунсен, Любчик Раф, пан Ілин, пан Мерин, королева Серсея!

Потроху задощило. Ар’я обернула обличчя догори, дозволила краплям омити їй щоки — така щаслива, що ось затанцює.

— Валар моргуліс, — закінчила вона молитву, — валар моргуліс, валар моргуліс.

Алейна

Коли вранішнє сонце ввірвалося яскравими струменями до вікна, Алейна сіла у ліжку і потяглася. Гретхель почула і негайно підскочила принести халат — до світання в опочивальні ставало зимно. «От як ухопить кігтями справжня зима, тоді начуваймося, — подумала Алейна. — Тоді тут усе вимерзне, мов у холодній могилі.» Вона прослизнула у рукави халата і оперезалася.

— Вогонь майже вигорів, — зауважила Алейна. — Кинь іще поліно, коли твоя ласка.

— Слухаю волю ясної панни, — відповіла стара.

Покої Алейни у Дівочій Башті були просторіші й розкішніші, ніж та маленька опочивальня, де її тримали, поки була жива пані Ліза. Тепер вона мала власну вбиральну кімнату, власний нужник і різьблений з білого каменю балкон, з якого відкривалася уся Долина. Поки Гретхель поралася коло вогню, Алейна босоніж перетнула кімнату і вислизнула назовні. Камінь холодив ноги, вітер лютував — як завжди на цій висоті — але краєвид примушував забути про все за пів-удару серця. Дівоча була найсхідніша з семи струнких башт Соколиного Гнізда — з неї Алейна бачила усю Долину, її гаї, річки та лани, огорнуті серпанком у вранішньому сяйві. Сонце щойно мазнуло вершини гір, і вони сліпучо заблищали щирим золотом.

«Чарівна краса.» Над головою височіла вкрита снігом вершина Велетневого Списа — громаддя каменю та льоду, поруч із яким замок, що притулився на його плечі, виглядав іграшковим. Бурульки завдовжки у три сажні звисали, наче торочка з хустки, зі скельного виступу, відки влітку падали Алисини Сльози. Над замерзлим водоспадом у височині ширяв сокіл, розкинувши крила під вранішнім небом. «Якби ж мені його крила — так би й полетіла.»

Алейна поклала руки на різьблений камінь поручнів і змусила себе зазирнути через край. За шість сотень стоп унизу виднівся замок Небосхил і кам’яні сходи, вирізані у горі — звивистий шлях, що збігав повз Снігокрай і Кам’янець аж до пониззя. Башти та палати Місячної Брами звідси здавалися дитячими іграшками. Навколо муру нижнього замку ворушилося вояцтво панів-рокошан — вилазило купками з наметів, наче мурахи з мурашника. «От якби ж вони справді були мурахами, — подумала Алейна, — ми б тоді ступили на них ногами, та й розчавили.»

Два дні тому до решти приєднався молодий князь Лович зі своїм рушенням. Нестор Ройс закрив перед ними Браму, але ж мав у своїй залозі менше трьох сотень вояків, тоді як кожен із панів-рокошан, яких було на загал шестеро, привів тисячу. Алейна вже знала їхні імена незгірш свого власного. Бенедар Видзвін, господар у Переспіві. Симонд Храмин, Лицар Дев’ятизір’я. Гортон Черленець, князь у Черленці. Анія Тягнидуб, господиня у Залізних Дубах. Гілвид Лович, знаний серед панства як «молодий Лович», князь Довголуччя. І наймогутніший з усіх — Йон Ройс, грізний та уславлений Спижевий Йон, князь у Рунокамені, брат Несторові у перших, голова старшої гілки дому Ройс. Ці шестеро зібралися в Рунокамені після падіння Лізи Арин і уклали поміж себе угоду, присягнувшись боронити князя Роберта, Долину і одне одного — навіть якби для того довелося збурити рокош. В угоді не говорилося відверто, що рокош спрямовано проти особи наказного господаря Долини — але згадувалося про «припинення сваволі» та приборкання «друзів-ошуканців і зловмисних радників».

Холодок від поривів вітру поповз Алейні угору ногами, і вона повернулася до опочивальні пошукати собі сукню до сніданку. Петир віддав їй увесь одяг покійної дружини — стільки шовків, єдвабів, оксамитів, хутра, що