Учта для гайвороння - Джордж Мартін
— Я не люблю пана Лина! — наполягав Роберт. — Не хочу його тут бачити! Відішліть його униз. Я не дозволяв йому приходити. Тільки не сюди! Соколине Гніздо неприступне — так матінка казали.
— Вашої матінки більше нема, пане князю. До ваших шістнадцятих іменин у Соколиному Гнізді правлю я. — Петир обернувся до зігнутої спиною служниці, що вовтузилася коло сходів до кухні. — Гей, Мело! Принеси його вельможності чисту ложку. Пан князь бажає каші.
— Не бажаю! Хай моя каша летить!
Цього разу Роберт шпурнув миску — разом із кашею та медом. Петир Баеліш спритно ухилився вбік, але маестрові Колемону не пощастило. Дерев’яна миска вдарила його просто у груди, її вміст розлетівся обличчям та раменами. Маестер сахнувся і верескнув неповажним, геть не маестерським голосом. Алейна спробувала заспокоїти малого князя, але запізно — вже накотив припадок, рука шалено смикнулася, зачепила дзбан молока, і той полетів слідом. Спробувавши підвестися, Роберт перекинув свого стільця назад і сам упав на нього. Одна нога влучила Алейні в живіт і вибила з неї весь подих.
— О боги ласкаві, — почула вона слова Петира, вимовлені вкрай гидливо.
Грудки вівсяної каші плямували маестрові Колемону обличчя та волосся. Він став на коліна над своїм підопічним, бурмочучи заспокійливі слова. Одна з грудок поповзла його правою щокою, наче велика брунатно-сіра сльоза. «Це ще не такий страшний напад, як отой попередній» — подумала Алейна, намагаючись сподіватися на краще. Коли трясця припинилася, на Петирів заклик з’явилися двоє стражників у небесно-лазурових киреях та сріблястих кольчугах.
— Заберіть пана князя до ліжка і прикладіть йому п’явок, — наказав господар Долини.
Вищий на зріст стражник підхопив малого на руки. «Я б могла віднести його сама, — подумала Алейна. — Він зараз не важчий за ляльку.»
Колемон затримався на мить, перш ніж рушити слідом.
— Ці перемови, мосьпане, краще б відкласти до ліпших часів. Напади його вельможності погіршали, відколи померла пані Ліза. Вони тепер частіші й лютіші. Я пускаю дитині кров так часто, як тільки смію, змішую йому сон-вино і макове молочко для кращого сну, але…
— Він спить дванадцять годин на добу, — перебив його Петир. — А мені треба, щоб хоч іноді прокидався.
Маестер зачесав пальцями волосся, скидаючи на підлогу рідкі грудки вівсяної каші.
— Пані Ліза давала його вельможності посмоктати груди щоразу, як на нього нападав гнів. Архімаестер Еброз твердить, що материне молоко має багато властивостей, корисних для здоров’я…
— Отака ваша порада, маестре? Знайти князеві Соколиного Гнізда, Захисникові Долини мамку-годувальницю? То коли ж ми відлучимо його від цицьки — у день весілля? Щоб міг перечепитися з грудей своєї годувальниці на груди дружини?
Глузливий регіт князя Петира ясно показав, що він думає про такий намір.
— Е ні, не бути цьому. Закликаю вас спробувати інший шлях. Малий полюбляє солодке, хіба ні?
— Солодке? — перепитав Колемон.
— Так, солодке. Пироги, мандрики, пундики, варення, мед у стільниках. Чи не пробували ви додати йому в молоко пучку «солодкого сну»? Зовсім крихітну — лише заспокоїти і припинити цю кляту трясцю.
— Пучку «солодкого сну»? — Маестер ковтнув слину, яблуко на його шиї смикнулося вгору-вниз. — Одну пучку… ну хіба що. Небагато і не надто часто, але можна спробувати…
— Спробуйте, — кивнув князь Петир. — А надто перед тим, як приведете малого князя на зустріч з панством.
— Слухаю волі мого пана.
І маестер заспішив геть, теленькаючи ланцюгом на кожному кроці.
— Батечку, — запитала Алейна, коли маестер пішов, — чи не хочете на сніданок каші?
— Не терплю цієї гидоти, — відповів він і подивився на неї Мізинцевими очима. — От чим би я підживився зранку, то це поцілуночком.
Хіба може покірна дочка відмовити власному панотцеві в поцілунку? Алейна підступила до Петира, швидко і сухо дзьобнула його в щоку, так само швидко відступила.
— Яка пристрасна… відданість обов’язку. — Мізинець посміхався вустами, але не очима. — То й добре. Обов’язків я для тебе маю вдосталь. Скажи кухареві, щоб зігрів червоного вина з медом та родзинками. Після довгого шляху нагору гості будуть змерзлі та спраглі. Ти зустрінеш їх коло входу і запропонуєш трунок та частунок. Вино, хліб, сир. Який сир у нас лишився?
— Гострий білий та смердючий блакитний.
— Хай буде білий. І краще перевдягнися.
Алейна подивилася згори на свою сукню — темно-блакитну з черленню, в кольорах Водоплину.
— Сукня… що з нею таке?
— З нею Таллі. Очі панів-рокошан не потішить вигляд байстрючки, що гуляє у кольорах моєї покійної дружини. Вибери щось інше. Гадаю, зайве тобі нагадувати уникати небесної блакиті та місячного сяйва?
— З-зайве. — Небесна блакить і місячне сяйво — то були кольори дому Арин. — Ви сказали, восьмеро… а чи Спижевий Йон — один із них?
— Саме так. Він єдиний, хто там справді має вагу.
— Спижевий Йон мене знає! — нагадала Алейна. — Він був гостем у Зимосічі, коли його син їхав на північ вдягати чорне.
Вона пригадала — не дуже виразно — навіть свою шалену закоханість у пана Веймара. Але те сталося ціле життя тому, коли вона була дурним малим дівчиськом.
— І то був не єдиний раз. Князь Ройс… він бачив Сансу Старк удруге в Король-Березі, на турнірі Правиці.
Петир підняв їй пальцем підборіддя.
— Що Ройс помітив це вродливе личко — не маю сумніву, але ж то було одне обличчя з тисячі. Воїн, що б’ється на турнірі, має нагальніші турботи, ніж дитина у натовпі. А в Зимосічі Санса була ще маленькою дівчинкою, волосся мала русяве та з рудизною. Моя ж донька — висока та вродлива юна діва, а волосся у неї темно-брунатне. Люди, надто чоловіки, бачать лише те, що чекають побачити. — Він поцілував «доньку» в ніс. — Накажи Мадді розкласти вогонь у світлиці. Я прийму наше
