Стежка навколо вогню - Лариса Лешкевич
Ітамар повертався додому перед світанком. Хоч він був відсутній у Лянсиді не надто довго, і все ж таки його серце мимоволі забилося, щойно він перетнув межі свого володіння.
Навколо ще панувала непроглядна ранкова темрява. За чорними стовбурами дерев мерехтіло легке золотисте свічення – це над Великою рікою стояв незмінний нічний туман.
Ітамар зіскочив на землю і повів коня у поводах, потім зупинився і задумливо подивився в чорне небо, спостерігаючи за тим, як, тьмяніючи, тікають з нього останні зірки.
Ітамар не поспішав. Не хотів нікого будити в домі, до того ж він завжди любив цей безмовний досвітній час, коли весь світ зачаровано завмирав в очікуванні сходу нового сонця.
Кінь ліниво щипнув траву і теж завмер, опустивши голову і прикривши очі, лише зрідка здригався шкірою та змахував довгим хвостом, відганяючи якихось невидимих у темряві мошок.
Ітамар, безшумно ступаючи по м’якій землі, пішов уперед, йому захотілося побачити річку, помилуватися золотистим туманом, що хитався над повільними сонними хвилями.
Ніч міняла до невпізнанності обриси звичних пейзажів, і вождь несподівано уявив собі, що це – чужий ліс, і що все у цьому лісі незнайоме та небезпечне… І до нього відразу повернулося спогад про мертву жінку, але зараз все те здавалося таким далеким, ніби сталося не позаминулої ночі, а дуже давно, і вже майже загубилося у глухих закутках пам'яті.
Десь з темряви долинув тихий, як найлегший подих вітерця, сміх.
Ітамар завмер, потім вирішив, що йому привиділося. Але сміх повторився – ніжний, захоплений… Ітамар похитав головою, добре розуміючи, що означає той сміх.
Він зробив крок назад, не бажаючи видавати свою присутність і заважати закоханим, але наступної миті почув розмову і знову завмер, і мимоволі почав прислухатися.
– Чи зможеш відмовитися від цього? – питав бархатистий дівочий голосок, – лише я знаю, що ти любиш, лише я вмію зробити так, щоб ти втратив розум від пристрасті!
– Краще залишити це питання без відповіді… – розслаблено, ліниво відповів чоловічий.
– Але тобі доведеться задуматися про свої власні бажання, – промуркотіла дівчина і знову засміялася, а потім переривчасто, солодко зітхнула.
– Зараз я не спроможний думати про те, що трапиться після, і ти теж не повинна… Ти завжди знала, що так може статися…
– Знала! Але я люблю тебе, Кадмасе… На все що завгодно готова, аби тебе не втратити… – голос дівчини затремтів так, ніби вона ось-ось заплаче.
Ітамар насупився і знову похитав головою. Він навіть зрадів, що йому довелося підслухати цю розмову. Доведеться негайно поговорити із сином про те, що він має робити, а що ні. А дівчину, мабуть, доведеться відправити назад до її родини. Незабаром Тіаніті не доведеться брати помічниць зі сторони.
– Ніхто не в змозі змінити призначене, – відповів Кадмас, – Ні ти, ні я не маємо права вимагати будь-що одне від одного.! Я завжди тобі про це казав. Існує дещо таке, що я не зможу, не наважусь порушити.
– Твої слова занадто жорстокі, коханий! Але я все одно не перестану сподіватися... Раптом ця дочка північних чаклунів виявиться холодною наче лід? Тоді ти не будеш з нею щасливий… Тобі потрібен вогонь, полум'я, в якому так легко перетворитись на попіл! – зашепотіла Аніса ніжним, пристрасним пошепком, – Тоді ти знову прийдеш до мене, а я чекатиму на тебе...
– Світанок скоро, – промовив Кадмас після короткого мовчання, – Мати помітить, що тебе немає в кімнаті.
– Скажу, що виходила слухати співи ранкових птахів… Давай ще трохи затримаємося тут, будь ласка. Дивись, навіть обрій ще не сіріє… нуж б, коханий. Поцілуй мене знову!
Ітамар безшумно відступив у пітьму.
Дівчину слід не тільки відправити якнайшвидше до її сім'ї, а й видати заміж. Так у сина буде менше спокуси порушувати традиції.
Ітамар не сумнівався, що Кадмас прийме знак заручин, який передала йому Оейде – дочка північного племені. Тоді не тільки його душа, а й тіло повністю належатиме нареченій.
Ітамар скочив у сідло і поскакав у Лянсіду, з задоволенням ловлячи на обличчя струмені прохолодного вітру.
Заїхавши на подвір'я, він розсідлав коня і залишив його біля конов'язі поряд з купою запашного сіна, а сам подався до будинку, який здавався тихим і темним, але в дверях зіткнувся з Даегаром.
– Оце таке... Мої сини обожнюють нічне життя!
– Батьку! – вигукнув Даегар, – Ми чекали на тебе вчора.
– Довелося трохи затриматися, але про це я розповім після... Мати ще спить?
– Ні, вона вже піднялася, щоб запалити вогонь... Я залишився б і послухав про твою подорож, але мушу їхати в Етеляну.
– До сходу сонця?
– Так! Ми хочемо скупатися на дальній притоці, там найтепліша вода.
– Ілма вже призначила день весілля?
– Ще ні, попросила ще трохи часу. До свого повноліття…
– Поспішайте, – усміхнувся Ітамар. – Скоро сюди прибуде наречена Кадмаса.
– Отже, договір укладено?
