Таємниця Чорного Дракона. Світ Білого дракона - Аманді Хоуп
Ванька тільки відкрив рота, щоб щось сказати, як я тут же додала:
- Якщо хоч слово заїкнешся про інший світ – уб'ю!
Він промовчав, але з другом знову якось погано переглянулися. Замишляють вони щось, п'ятою точкою відчуваю, що замишляють. І думаю, це мені дуже не сподобається.
- Що за робота? – несподівано встряв у розмову інтурист, похмуро поглядаючи на мої руки.
Я теж звернула увагу на свої долоні, не розуміючи, що йому не сподобалося, і тільки зібралася відповісти, як втрутився братик.
- Лана працює в лічниці, - пояснив він, підібравши досить дивну назву.
- Ти ще ветеринаркою назви, - образилася трохи, і продовжила не без гордості: - Між іншим, районна лікарня.
- Вона і в цьому світі цілитель? - здивовано простягнув гість, як мені здалося, з повагою.
Загадково посміхнувся, ніби зрадів цій звістці. Все-таки дивний він.
- Щось у цьому роді, - знову замість мене відповів брательник.
- Я майже хірург, - відважила молодшому потиличника.
Це що за приниження моєї професії? Сам взагалі ще нічого не досяг, тільки й здатний в іграшки різатися.
До речі, за ці дні він ще жодного разу не грав у свої бродилки та стрілялки. Одного разу комп включив, щоб якусь інформацію знайти і все. Невже так друг на нього вплинув? У реалі цікавіше дурня валяти, ніж у віртуалі?
Хоча, вже за одне це інтурист заслуговував на медальку.
- Свєтко! Ти ж психологію в інституті вчила? - запитав братик, і початок мене відразу ж насторожив.
- Ну, вчила, - промовила невпевнено. - «З чого це такі питання?»
- Відповідай мені, суто гіпотетично, щоб повернулася пам'ять, треба помістити людину в ті обставини, які дадуть поштовх спогадам? - і хитро так на мене глянув, натякаючи на мій випадок.
- Чисто гіпотетично - так, - підтвердила я, і дивилася на нього в очікуванні продовження.
«Цікаво, як вони інший світ відтворюватимуть? Хотіла б я на це подивитися».
- Тобто, ти не образишся, якщо ми допоможемо тобі пригадати? – усміхнувся підлабузницьки цей дурень.
Я просто всіма фібрами душі відчула в його словах якийсь каверз. «Що ж ці двоє задумали?»
Але відповіла я цілком серйозно. Пробіл у пам'яті мене все більше турбував.
- Не ображусь!
- От і добре! - потер братик радісно руки.
- Мені пора! - видала я, допиваючи залишки кави і піднімаючись з-за столу. - Посуд ви миєте! І поїсти собі приготуйте самі.
Видавши останні розпорядження, вирушила на вихід.
- Ми з тобою! - несподівано поряд зі мною в коридорі з'явилися ці двоє, я встигла лише один черевик одягнути.
- Не варто! - запротестувала я, зашнуровуючи другий.
Погана ідея, щоб ці товариші за мною тягалися. Гаразд Ванька, але його друг, боюся, створюватиме купу проблем. Як би мені не довелося від натовпів дівчат відбиватися.
- Треба, Свєтику! – випалив братик. - Сергій сказав, щоб ми з тебе очей не спускали.
Хотіла заперечити, що Сергій просив лише однією додому не повертатися, але глянувши на обличчя чоловіків, зрозуміла, що навряд чи вдасться їх відмовити. Та й Іван поводився незвичайно, раніше його зовсім не цікавило все, що не пов'язане з його комп'ютерними іграшками, а зараз турбуватися почав, може й справді дорослішає.
До зупинки ми дісталися без пригод. На щастя у дворі ніхто не зустрівся.
А ось коли маршрутка під'їхала, і треба було швидко сідати, інтурист окинув її незадоволеним поглядом та видав:
- Це тюремний візок?
Прозвучала фраза так голосно, що народ почав обертатися.
- Можна і так сказати, - підтвердила я насмішкувато, і полізла всередину першою. - Хотіла б я почути, що "ваша високість" в годину пік скаже.
Інтурист наслідував мій приклад, смішно розглядаючи транспортний засіб, ніби вперше бачив. Чи то артист він хороший, чи то й справді вперше все бачить. Тільки тоді не зрозуміло, де ж це диво досі мешкало?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно