Страта - Марина та Сергій Дяченко

— Ми не підемо туди!

...Соняшники вздовж дороги... нове людство, будинки та двори, колиска з лози...

Не варто себе обманювати. Не буде, звичайно, ніякого нового людства, але дитину-то народити треба. Там, у теплій хаті, для нього готові й ліжечко, і пелюшки, і...

— Ми не підемо туди, Реку! Ми не можемо...

— ...ризикувати.

«Ми й не будемо ризикувати, Реку», — додала вона подумки. Що іще зустрінеться там, на протилежному березі, у кращому разі — снігова пустеля, а в гіршому...

Чим довше Ірена вдивлялася в протилежний берег, тим наполегливіше їй ввижався ланцюжок слідів на снігу. Мара! Немає ніяких слідів, це вітер укрив сніг візерунками, а низьке ранкове сонце окреслює будь-яку виїмку...

Навіщо, в дідька, вона прийшла сюди?! Хіба вона має право на цей вибір? Була би вона одна... але всередині неї живе ВІН! Вона скільки завгодно може зневажати вогнище і дах над головою, але для НЬОГО вогнище і дах — питання життя і смерті...

«Збережи», — сказав Семироль. І віддав, як з усього видно, за це СВОЄ життя...

З усім можна змиритись і до всього звикнути. Розікласти по поличках, прикинути на століття вперед (ну, гаразд, не на століття, на роки).

Ось він, кошмар. Знущальна вервечка, яка веде... куди? В нікуди, скоріше за все. Приманка. Пастка. Тест.

Рвонув вітер. Гроно бурульок, що висіло під черевом моста, ніби вим’я, важко відірвалося, полетіло вниз (де вона вже бачила це? В якому фільмі? Мультфільмі? Коміксі?!)

— Реку...

Він обійняв її, бажаючи прикрити від вітру.

— Ірено... не треба плакати.

— Адже нам добре, Реку? — схлипувала вона. — Ми будемо добре жити...

Він кивнув погоджуючись.

— Ми зможемо виростити його...

— «Вампірового сина!» — знущально засичав над вухом вітер.

Нове гроно бурульок обірвалося в прірву.

— Реку... а раптом там... ВИХІД?!

Вона сама не чула своїх слів — але Рек почув. Стиснув її руку:

— Ірено...

— Або ні... ти йди. Не хвилюйся, міст... він іще витрима. Тільки подивися...

Рек стиснув губи. Обличчя його зробилося зосередженим і жорстким — як тоді, перед розгромом маленького ринку на перехресті...

— Ні. Нізащо.

Він майже не був слизький, ось що дивно. Він різав пальці; був шалено красивий, низьке сонце заломлювалося в товщі льоду, поблискували застиглі бульбашки повітря...

Здавалося, він ніколи не скінчиться.

Ірена просувалася вперед — по сантиметру, по волосинці — то повзком, то верхи, чіплялася руками й ногами за найменший виступ. Прірва зовсім не турбувала її. Не було ні «призрого погляду», ні «заклику порожнечі» — наче й не існувало прірви, ніби небаченої краси крижаний міст пролягав над вощеним паркетом...

На паркет, до речі, дуже боляче падати.

Ось тільки палець порізаний кровоточить. Псує кришталеву пишність...

Потім вона перестала думати. Рухалася, мов комаха, механічно скорочувалися м’язи, — уперед, вперед...

І випірнув спогад.

Заїжджий парк розваг, атракціон «Дорога в нікуди». Знизу дивитися було цікаво й весело, а от просуватися по прозорій арці над площею виявилося несподівано важко і страшно... та ще вітер бавився її спідницею, раз у раз заголюючи стегна. Вона повзла, зціпивши зуби, звично проклинаючи Анджея — хоча ідея залізти на «Дорогу» належала саме їй... І проклинала організаторів, які спорудили для дурних відвідувачів тортури за їхні ж гроші. Повзла, лаючи роззяв, які галасували внизу і показували пальцями... Так, проклинаючи все на світі, дісталася протилежного краю арки...

На вихід.

Вона підвела голову.

Рек уже пройшов міст до кінця. Обернувся, простягнув руку...

Між Іреною й лицарем ще залишався непройдений шмат шляху.

Все, що думав зараз лицар, яскраво відбивалося на його обличчі. Болісно вигиналися світлі брови. Рек кляв себе за те, що не вмів умовити... утримати... змовчати, врешті-решт, залишити все, як є...

У вухах Ірени — мана або витівки вітру?! — забринькала весела музика, в якій вона несподівано для себе впізнала те саме банджо, що супроводжувало її поповз по розважальній «Дорозі в нікуди». За мить звернене до неї обличчя раптом спотворилося до невпізнання. Рек щось побачив у неї за спиною...

Лід під нею затріщав. Вчепившись у міст руками й ногами, вона озирнулася.

Химерна споруда на очах втрачала блиск, каламутніла, вкриваючись тріщинами. Міст уже не був мостом; переламаний, ніби хребет здохлого ящера, він втрачав хребці один за одним — уламки летіли в прірву беззвучно (принаймні Ірена не чула ні звуку), тільки пориви вітру, і нескінченний танець крижинок на сонці, на іскристих гранях...

Дорога в нікуди.

Моста більше не було. Осколки його віялом летіли на дно — якщо тільки у проваллі є дно...

Рек несамовито закричав.

Дзень-бринь-бринь