Страта - Марина та Сергій Дяченко
Ірена облизала сухі губи.
Залізна озія рясніла латками. То тут, то там виблискували тьмяні кружальця заклепок. Довкола кожного вікна заклепки замикалися кільцем...
— Літак, — сказала Ірена вголос.
Найбільше будинок їй нагадував шматок фюзеляжа з відрізаними носом і хвостом. І без крил. Літак, нарізаний, подібно до ковбаси, що зарився в землю й заріс сухим бадиллям...
Спотикаючись і плутаючись у спідниці, Ірена обійшла споруду зусібіч. За колючими кущами — безлистими, сухими, ховалися двері — квадратні, залізні, наполовину прочинені...
— Це мій будинок, — сказала Ірена в простір. — Я маю право увійти.
Дитина в її животі трохи ворухнулася. Ледь-ледь.
— Це ж мій будинок! — повторила Ірена майже з відчаєм.
Але входити не стала.
* * *Ніч трохи відрізнялася від дня — світла, тиха і досить тепла. Ірена, всі сили якої пішли на те, щоб підтягнути Река вниз, ближче до дороги, спала міцно і без сновидінь.
Прокинулася від того, що Рек дивився на неї.
Він напівлежав, підвівшись на лікті. Обличчя його, досі бліде до синяви, вперше за останні дні набуло майже нормального кольору.
«Він сильний хлопець... Загалом-то і рани не такі небезпечні, він би впорався й без антибіотиків...»
— Тут немає Провидіння, Реку, — сказала вона пошепки.
Він не повірив.
Для нього це звучало так само непереконливо, якби вона сказала: «тут немає неба...»
Зійшло сонце. М’яке, вкрите серпанком.
— І тут узагалі нічого немає, — сказала Ірена слабким голосом. — І нікого... Моделятор втомився.
* * *— ...А ще у мене був собака, Сенсей... І черепаха. Від черепахи взагалі-то ніякого пуття — просто вона мордою схожа на лицаря в латах... не ображайся, Реку. Я не те хотіла сказати. На лицаря, як їх малюють у книжках... Відсторонена, абсолютно безпристрасна морда. Заспокоює... Черепаха навіть на ім’я не відгукується, тому у неї й немає імені...
— Ви жили... зовсім самотньо?
— Але ж ми на «ти», Реку... Я й кажу: зі мною жили пес і черепаха...
— Не розумію, — безпорадно сказав Рек. — А вампір?
— Вампір...
Ірена зітхнула.
Якщо ця МОДЕЛЬ існує в стандартному режимі десять до одного — там, де залишився Семироль, не минуло ще й доби.
Невже Ян усе ще конає від осикового кілка?..
А може, йому плювати на осику? І він давно вже перебив нападників і поповнив гемоглобін. І намагається тепер відкупитися від Провидіння...
Вона погладила живіт. В останні дні дитина поводилася дуже мирно — якщо і ворушилася, то тільки вечорами, перед сном...
— Я мушу знайти одну людину, Реку. Правда, я тільки те й роблю, що шукаю...
— Анджея Кромара?
— Так, Реку...
Вона відкинулася на спинку крісла.
...Увійти до власного будинку виявилося до нудоти страшно — але, переступивши поріг, Ірена вже не шкодувала. Нічого, що в сіни нанесло землі та піску через прочинені двері, і тут шаруділа під ногами все та ж висхла трава — зате далі, за коридором, по якому Ірена йшла зі здриганням, виявилося дивне, цілком пристойне житло, що видалося змученій Ірені просто найвищим комфортом.
Тут навіть знайшлася аптечка з запасом бинтів. Ліки теж були, але в ампулах без маркування, а значить, абсолютно непридатні. Втім, вийшовши з-під контролю Провидіння, Рек явно пішов на поправку, і стерильної перев’язки виявилося цілком достатньо...
На кухні був наполовину повний газовий балон. Сухарі в хлібниці, ледь відчутний запах тління, макаронний пил у скляній банці, ще якісь рештки харчів, які довелося негайно викинути...
І цілий ящик консервів. Неначе колишні мешканці (тут Ірена всміхнулася сама до себе, бо «колишнім мешканцем» була начебто вона сама — заздалегідь побоювалися перебоїв із постачанням...
Комп’ютер не працював. Теки для паперів були порожні — тільки в одній зберігся шмат аркуша із косими недбалими рядками: «У будинку нікого немає. Крісла не сині, а коричневі. Двері відчинила ломиком. Собака незлий... і недоглянутий. Черепахи немає. У будинку хтось жив...»
Авжеж, це так...
Вона влаштувала Река у власній спальні. Лицар майже самостійно дістався до ліжка, принаймні сам переставляв ноги... Ірена потім півгодини вгамовувала серцебиття.
Вона хиталася від утоми — але на душі в неї було майже легко. Можливо, тому, що нарешті щез кудись кулак Провидіння, занесений над головою? Чи тому, що вона вперше за багато днів опинилася в будинку, який із повним правом могла вважати своїм?..
«Збережи», — сказав Ян.
— Так... — бурмотіла Ірена, тиняючись по невпізнанному покинутому будинку.
Вхідні двері так і не вдалося зачинити. Заклинило.
— ...Мені говорили, Реку, що знайти Анджея — простіше простого... Я дорого розплатилася за цю помилку. Триместр почався, а я
