Борва мечів - Джордж Мартін

Білоборід схилив голову.

— Ваша милосте… я й не гадав завдати вам образи.

— Мене ображає брехня, а не чесна порада. — Дані попестила плямисту руку Арстана, щоб пом’якшити докір. — Такий вже в мене норов, наче в дракона. Не лякайтеся його.

— Спробую запам’ятати, — посміхнувся Білоборід.

«Він має лагідне обличчя, але і велику силу» — подумала Дані. Вона не розуміла, чому пан Джораг так запекло не довіряє старому. «Невже з ревнощів, що я нарешті знайшла з ким побалакати, крім нього?» Мимоволі думки її повернулися до тієї ночі на «Балеріоні», коли лицар-вигнанець її поцілував. «Дарма він це зробив. Адже він — утричі старший, надто низького роду, і я нічим його не заохочувала. Жоден правдивий лицар не поцілує свою королеву проти її волі.» Опісля того випадку вона ретельно уникала залишатися з паном Джорагом наодинці, завжди тримала при собі на кораблі своїх служниць, а інколи і кревноїзників. «Він хоче поцілувати мене знову — по очах видно.»

А чого хотіла Дані, вона не знала й сама. Джорагів поцілунок збудив у ній щось таке, що міцно спало, відколи помер хал Дрого. Лежачи у ліжку тісної корабельної бесіди, вона раптом зацікавилася: що якби замість служниці до неї сюди під ковдру заліз чоловік? Думка виявилася звабливішою, ніж мала бути. Іноді вона заплющувала очі й мріяла, та у тих мріях ніколи не було Джорага Мормонта. Її коханець був молодший і гарніший на вроду, хоча лице його завжди лишалося мінливою тінню.

Одного разу, змучена і неспроможна спати, Дані ковзнула рукою собі між стегон і трохи не зойкнула, відчувши, як там волого. Ледве наважуючись дихати, Дані почала рухати пальці туди й назад між нижніх губ — спочатку повільно, щоб не збудити Іррі. Але скоро вона здибала одне місце, солодше за інше, і затрималася на ньому надовго — торкалася спершу легенько та боязко, а тоді дедалі швидше і дужче. Але розрада, якої вона сподівалася, тікала від неї, зникала удалині… аж доки не заворушилися її дракони, і один з них не заверещав. Іррі миттю прокинулася і побачила, що робить хазяйка.

Дані знала, що обличчям аж пашіє, та у темряві Іррі все одно не помітила. Не сказавши ані слова, служниця поклала їй руку на груди і схилилася, щоб узяти сосок до рота. Інша рука поповзла донизу м’яким вигином живота крізь горбик ніжного сріблясто-золотого волосся і заходилася поратися між стегон. За коротку мить Даніни ноги зсудомилися, у грудях перехопило, усе тіло здригнулося, і вона закричала. А може, то кричав Дрогон. Іррі ж, зробивши свою справу, не сказала нічого, лише згорнулася клубочком та заснула.

Наступного дня усе, що сталося, видалося Дані лише сном. Та й до чого тут, власне, пан Джораг? «Я хочу Дрого, моє сонце-та-зорі» — нагадала собі Дані. — «Не Іррі, не пана Джорага — самого лише Дрого.» Та от біда — Дрого помер, і вона гадала, що почуття її померли разом із ним у червоній пустелі. Але один-єдиний зрадливий цілунок якось зумів повернути їх до життя. «Дарма він мене цілував. Він забагато собі дозволив, а я не опиралася. Цього більше не станеться.» Вона суворо стиснула вуста і захитала головою так, що дзвіночок у косі тихенько зателенькав.

Ближче до затоки місто трохи покращало на вигляд. Великі цегляні піраміди вишикувалися уздовж берега; найвища була у чотири сотні стоп заввишки. На широких східцях росли різноманітні дерева, виноградні лози та квіти; від них навіть вітри, що завівалися навколо, пахкотіли зеленню та свіжістю плодів. Над брамою стояла ще одна велетенська гарпія. Ця була зроблена з червоної гончарної глини і вже добряче осипалася — від її скорпіонового хвоста лишився куций пеньок. Ланцюг, що вона стискала у глиняних пазурах, був зі старого заліза, поїденого іржею. Зате біля води панувала прохолода, і хвилі навколо підгнилих стовпів під пришибами плескотіли напрочуд заспокійливо.

Агго допоміг Дані вилізти з ношів. Могутній Бельвас сидів на товстій чальниці й відкусував од великого кавалку добряче засмаженого брунатного м’яса.

— Собачатина, — задоволено мовив він, побачивши Дані. — У Астапорі добра собачатина, мала королево. Хочеш?

І простягнув кавалка поперед себе з масним вишкіром.

— Дякую за добрість, Бельвасе, але мушу відмовитися.

В інші часи, в інших місцях Дані вже їла собачатину, та зараз у голову їй одразу лізли Неблазні зі своїми дурними цуценятами. Вона рвучко проминула велетня-євнуха і ступила на місток до чардаку «Балеріона», де вже стояв і чекав на неї пан Джораг Мормонт.

— Ваша милосте, — схилив він голову. — Приходили невільникарі, вже пішли. Їх було троє, а з ними десяток писарів і безліч невільників, щоб носити та подавати. Вони облазили кожен вершок у череві наших кораблів і записали усе, що знайшли.

Він пішов у неї за плечем до корми корабля.

— Скільки хлопців вони мають на продаж?

— Жодного! — На кого вона гнівалася: на Мормонта або на це місто з його виснажливою спекою, смородом, потом та викришеною цеглою? — Вони продають євнухів, а не хлопців! Євнухів, зроблених з цегли, як і решта цього Астапору! Чому я мушу купувати вісім тисяч цегляних євнухів з мертвими нерухомими очима, які вбивають немовлят і душать подарованих цуценят заради шапчини зі шпичкою? Та вони навіть імен не мають! То не хлопці й не чоловіки, добрий мій лицарю.

— Халісі… — проказав він, сахаючись від її люті, — але ж Неблазних обирають ще хлопчиками, довго навчають…

— Я досить наслухалася про їхнє «навчання»!

Дані відчула, як очі наповнюються слізьми, раптовими і небажаними, здійняла руку і щосили зацідила ляпаса панові Джорагу — лише для того, щоб не розквилити просто в нього на очах.

Мормонт розгублено торкнувся побитої щоки.

— Якщо я чимось розгнівав мою королеву…

— Так, розгнівали! Ви мене дуже розгнівали, пане. Якби ви справді були моїм вірним лицарем, то не привезли б до цього ницого, смердючого міста!

«Якби ви були моїм вірним лицарем, то не посміли б мене цілувати, або витріщатися на мої цицьки, або…»

— Тоді з ласки вашої милості я накажу капітанові Гролео готуватися рушати при вечірньому відпливі. Пошукаємо собі менш ницого і смердючого стійла.

— Ні!