Світляки на полі бою - В В Срібна

― Братику, а чому у домі так темно? Невже матінка ще не повернулася?

― Мабуть.

Старший відчув неприємне відчуття. Мати раніше завжди поверталася вчасно, але зараз щось було не так. Занепокоєння все більше і більше тривожило його душу, але він говорив собі, що це лише пусті турбувався.

― Скоріш за все вона вирішила зачекати на батька і прийде разом із ним.

Промовив старший сподіваючись заспокоїти молодшого. Він побачив в його очах той самий страх, що щось могло статися, але маленькі очі після його слів знову замерехтіли безтурботністю.

По дорозі йшов старий чоловік. Із сивими вусами, зеленими очима і не дуже охайною зачіскою. В руках він тримав палицю на яку опирався при ходьбі.

― Дідусю!

Маленький хлопчик побіг йому на зустріч і обійняв.

― О! Мої дорогенькі онуки! Хлопчики, я вас тільки день не бачив, а ви вже так виросли.

― Диви скільки ягід ми назбирали.

Маленький хлопчик взяв кошик із рук старшого брата і підняв його, щоб показати діду. Кошик важив трішки менше чим сам хлопчина. Дідусь лагідно посміхнувся і погладив хлопця по голові.

― Який же ти сильний! Молодці хлопці!

― О! білочка.

Віддавши кошик брату хлопчина відбіг, щоб розглянути її детальніше.

― Не відбігай далеко!- крикнув у слід молодшому старший.

― Що сталося, онуче?

― Дома світло не горить. Матінка завжди вчасно поверталася.

― Й справді дивно. Марія ніколи пізно не приходила. Піду я, мабуть, з вами.

― Ти думаєш, що щось сталося?

― Ой не знаю. Щось на душі не спокійно.

― Брате, підемо!  Вже пізно!- крикнув старший.

― Уже йду.

Маленький хлопець підбіг і взяв дідуся за руку.

Пройшло близько п’ятнадцяти хвилин і вони вже підійшли до будинку. Дідусь поставив палицю біля забору.

― Матінко! Ти вдома?

Маленький хлопець побіг до будинку. Його старший брат побачив через вікно страшну картину і крикнув.

― Яне! Зажди, не іди туди!

Він рвонув за молодшим братом, щоб не дати йому побачити тієї картини, але не встиг всього на декілька секунд. Маленький хлопчик побачив тіло жінки, яке висіло в кімнаті.

― Мамо?

Голос хлопчика затремтів. В його очах було видно страх і не розуміння. Його старший брат миттю притис його до себе закривши собою кімнату. Дідусь забіг до них і підбіг до Марії. Миттю він зрізав мотузку і тіло впало на землю.

― Забери брата на двір! Відійдіть до забору і не заходьте!

Хлопець миттю взяв заплаканого брата на руки й вибіг на двір. Дід зостався у середині, він намагався заставити її дихати, але вона висіла занадто довго і нічого не допомагало.

Тим часом до дому підходи батько побачивши синів які стояли у воріт і відкриті двері він зрозумів, щось сталося. Сльози потекли з його очей він підбіг і обійняв своїх дітей.

― Мама, вона, вона… - тремтячим голосом сказав Ян.

Він сильніше обійняв хлопців, а потім відпустив і направився до будинку. З будинку вийшов його батько і помахав головою в знак того, що це для неї кінець…

Чоловік зайшов до будинку і притиснув до грудей тіло вже мертвої дружини. З його очей потекли сльози. Він розумів, що це кінець, що вона більше ніколи не подивитися на нього лагідний, люблячим поглядом. Зараз він в останнє тримав її на руках.