Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
«Ельфи? — подумки перепитала себе дівчина й миттю ж відрізала: — Не знаю я ніяких ельфів».
Ці нігті були справжньою загадкою, хоч Насуада й розуміла, що її навряд чи пощастить розгадати. Вони пасували б зовсім іншій людині…
«Хто ж їх так доглядає,— міркувала вона, — невже сам чоловік? Та ні ж бо! Надто вже невибагливий він на вигляд. З другого боку, важко уявити, щоб і хтось сторонній, скажімо, його дружина, донька або слуга, приділяли так багато уваги його нігтям».
Зрештою, Насуада могла й помилятися — чимало загартованих битвами ветеранів, жорстоких, мовчазних чоловіків, які, здавалось, полюбляли тільки вино, володіли дивними звичками: хтось із них був майстерним різьбярем, хтось мав дивовижну пам’ять на романтичні вірші, хтось любив собак, а хтось був готовий віддати все за свою родину. Взяти хоч би Джор… Насуада аж язик прикусила, щоб подумки не виказати ім’я радника.
У всякому разі, питання, що крутилося їй у голові, було зовсім просте: «Чому?» І воно завжди спонукало її до дії навіть тоді, коли йшлося про такі дрібниці, як нігті.
Якщо за нігтями доглядав хтось інший, то він робив це внаслідок або великої любові, або великого страху. Але Насуада не вірила в таку можливість — це було якось неправильно… Якщо ж він робив це сам, тоді різних пояснень могла бути сила-силенна. Можливо, його нігті були способом хоч якось контролювати своє життя, що більше йому не належало. Можливо, йому здавалось, що нігті — одна-єдина частина його єства, яка хоч якось була приваблива. Можливо, догляд за нігтями був чимось схожим на нервове сіпання ока. А може, то була проста безцільна звичка, але допомагала згаяти час. Та як би воно не було насправді, факт залишався фактом: хтось чистив, підстригав, змащував ці нігті олією, і то не була якась звичайна, а тим паче недбала робота.
Насуада думала над цим питанням увесь час, поки їла, навіть не відчуваючи смаку харчів. Зрідка вона кидала погляд угору з надією знайти на великому обличчі чоловіка бодай якусь розгадку, та це було марною справою. Тим часом чолов’яга, подавши їй останній шматочок хліба, узяв тацю й повернувся, щоб іти. Насуада проковтнула хліб так швидко, як тільки змогла.
— А в тебе гарні нігті,— мовила вона хрипким і скрипучим від довгої мовчанки голосом. — Вони такі… дуже… блискучі.
Чоловік раптом завмер. Його велика масивна голова повернулася до неї. На якусь мить дівчині навіть здалося, що він хоче її вдарити. Аж ні! Його сірі губи розпливлися в посмішці, оголивши відразу і верхній, і нижній ряди зубів.
Насуада здригнулась. Цей чолов’яга виглядав так, наче хотів ось-ось відкусити курчаті голову. Вона заплющила очі, щоб не дивитись, а вже за пару секунд почула, як відчинились і зачинились двері.
Тоді Насуада всміхнулася. Гордість і марнославство — ось ті слабкості, які неодмінно слід використовувати. А якщо дівчина й була у чомусь дуже вправна, так це в умінні схиляти інших до своїх бажань. Чоловік дав їй найменше з того, за що можна було вхопитись, але це було саме те, що треба. Тепер у неї з’явилась надія.
КІМНАТА ПРОВИДИЦІ
Насуада спала, коли чолов’яга втретє навідався до неї. Двері гучно відчинилися, і цей звук розбудив дівчину. Її серце чомусь сильно закалатало.
Минуло кілька секунд, перш ніж вона згадала, де перебуває.
А коли нарешті згадала, її охопив сум і вона почала кліпати очима, наче туди потрапив порох. Дівчина ще більше спохмурніла, коли, зиркнувши вниз, побачила, що на її сорочці ще й досі була пляма від вина, яке пролилося під час обіду.
«Чому він так швидко повернувся?» — думала Насуада.
Її серце завмерло, коли чоловік проніс повз неї велику мідну жаровню, повну вуглин, і поставив її недалеко від плити. Між вуглинами були три довгі залізні прутики.
Здається, мить, якої Насуада так боялася, нарешті настала.
Вона спробувала піймати погляд чоловіка, але той не хотів дивитися в її бік. Він дістав із сумки на поясі кремінь і викресав на купку нарізаного на жаровні труту кілька іскринок. Щойно іскри почали більшати, чоловік нахилився, склав губи трубочкою й подув на них так ніжно, як мати цілує своє дитя. За хвилину вже палахкотів вогонь, а чоловік заходився ворушити вуглини. Насуада, мов зачарована, спостерігала за тим, що робив чоловік. Ні він, ні вона не зронили жодного слова, так, наче обоє відчували сором за те, що мало невдовзі статися.
Чоловік іще раз подув на вуглини й повернувся до Насуади, ніби хотів підійти.
«Не здавайся», — сказала сама собі дівчина, збираючись на силі.
Вона стиснула кулаки, затамувала подих. Чоловік і справді підходив до неї… все ближче… ближче…
Подих вітру, схожий на дотик пір’я, торкнувся її обличчя, коли чоловік проходив повз неї. Вона чула, як стихали його кроки, як він піднявся сходами й вийшов з кімнати.
Насуада зітхнула й трохи розслабилась. Яскраві вуглини притягували її погляд. Залізні прутики, що стирчали з жаровні, світились тьмяним іржавим сяйвом. Дівчина облизала пересохлі губи. Зараз їй не завадив би хоч ковточок води.
Одна вуглинка підскочила й розпалась на дві частини. Окрім цього звуку, ніщо не порушувало тишу.
Насуада намагалася ні про що не думати. Битися чи тікати не було жодної змоги, а всілякі думки тільки послаблювали її рішучість. Що має статися, — те станеться, і жоден страх чи неспокій цього не змінить.
У коридорі знову почулися кроки. На цей раз ішла ціла група людей. Їхні кроки лунали так гучно, що важко було визначити, скільки саме людей наближалося до дверей. Перед дверима люди зупинились. Насуада почула приглушений шум голосів, і двоє з прибульців увійшли до кімнати. Важкі двері зачинились за ними з глухим стуком.
Ті двоє неспішно підійшли до дівчини. Краєм ока вона бачила, як чиясь рука ставить різний дерев’яний стілець.
Один із прибульців сів на нього.
Це був великий, міцно збитий широкоплечий
