Ерагон. Спадок - Крістофер Паоліні
Коли чаша спорожніла, чоловік відставив її вбік, нарізав невеличкими шматочками хліб і сир, після чого простягнув їх дівчині.
— Що… — мовила та, коли до неї нарешті повернувся голос. — Як тебе звати?
Однак чоловік дивився на неї так, ніби нічого не чув. Його схожа на гарбуз голова вилискувала у світлі магічного ліхтаря, як полірована. Кілька секунд повагавшись, він підсунув хліб і сир ближче до неї.
— Хто ти?.. Ми в Урубейні? Може, ти такий самий в’язень, як і я? Тоді ми могли б допомогти одне одному… Повір, Галбаторікс не всесильний — ми легко знайдемо спосіб, як утекти… І будемо на волі, обіцяю тобі,— усе це дівчина говорила тихим спокійним голосом, щоб завоювати його симпатію або принаймні віднайти таку тему, яка могла його зацікавити.
Вона знала, що може переконувати людей — за її плечима були довгі години переговорів. Але на цього здорованя її слова, судячи з усього, не справляли жодного враження. Якби він не дихав, то взагалі можна було б подумати, що перед нею стоїть мрець. «Може, він глухий? — спершу подумала дівчина. — Хоч навряд. Адже він почув, коли мені хотілось води».
Насуада говорила й говорила, аж доки в неї не вичерпались усі аргументи. Тоді вона замовкла й хотіла вигадати щось нове, проте чолов’яга збив її з пантелику, піднісши й наполегливо тримаючи біля її губ хліб із сиром. Дівчина роздратовано попрохала прибрати їжу, але його кам’яна рука навіть не поворухнулась. Сам здоровань продовжував дивитись на неї своїм порожнім і байдужим поглядом.
По тілу дівчини пробіг неприємний холодок. А що коли його поведінка не вдавана? «Може, я й справді для нього порожнє місце?» — подумала Насуада. Цей чоловік міг ненавидіти її, міг отримувати насолоду, катуючи, але щоб отак — узагалі жодних емоцій, це вже занадто. Швидше за все, він перебував під дією магії, тож і не виявляв до неї жодного співчуття. Так чи інакше, Насуада добре розуміла — її смерть збентежить здорованя не більше за смерть випадково розчавленої мурашки.
Урешті-решт їй усе ж таки довелося розкрити рот і дозволити чолов’язі погодувати себе, хоч спокуса гризнути його за палець і була неабияка.
Здоровань годував її, як дитину, орудуючи руками напрочуд обережно, так, ніби він мав справу з порожньою скляною кулею, що могла будь-якої миті впасти й розбитись.
Насуаду тим часом опосіли сумні думки. «Очолювати найбільший в історії Алагезії союз і так низько впасти, — скрушно думала вона. — Я всього лиш звичайна жінка, яка жила в Сурді з її теплими й пильними вулицями, з її галасливими торговцями й метушливим народом. Ото й усе. І в мене нема підстав для гордощів… Мені нічого соромитися своєї поразки».
Та між цими думками все ж таки закрадалася ненависть до здорованя: той уперто продовжував годувати її з руки, хоч вона спокійно могла зробити це самотужки. Дратуючись дедалі більше, дівчина все одно вирішила його не чіпати, бо, зрештою, розуміла, що цей чолов’яга тільки виконує накази, віддані Галбаторіксом чи кимось іншим.
Треба було думати про щось інше. Тож Насуада спокійно доїла решту обіду, маючи надію якомога швидше здихатися нав’язливої компанії здорованя, а тоді вже подумати про те, як звідси вибратись.
Коли Насуада закінчила їсти, чолов’яга зібрав увесь посуд і справді пішов геть. Дівчина чула, як віддаляються його кроки, як брязкають засуви, пропускаючи здорованя за все нові й нові двері.
* * *
Знову залишившись наодинці, Насуада довго роздумувала над тим, як можна порішити свого наглядача. Так нічого й не вигадавши, вона почала стежити за однією лінією на стелі. Дівчина намагалась збагнути, чи має та лінія початок і кінець. Лінія була синього кольору, і дівчина обрала її не випадково, бо ця лінія нагадувала їй людину, про яку вона зараз узагалі не насмілювалась думати.
Невдовзі і лінія, і роздуми про помсту почали їй набридати. Насуада заплющила очі й поринула в неспокійний сон. Час у ньому спливав то швидше, то повільніше, ніж у реальному світі, що, зрештою, зовсім не дивно, коли тобі сниться всіляке жахіття. Сон обірвався тільки тоді, коли до кімнати знов повернувся чолов’яга в сірій туніці. Побачивши його, Насуада дуже зраділа, хоч подумки й картала себе за таку слабкодухість. Скільки вона проспала — сказати було важко, хоч дівчині й здалося, що часу спливло не менше, ніж першого разу. Чекання ставало просто нестерпним і дедалі дужче нагадувало безкінечність. З одного боку, Насуада хотіла, щоб її ніхто не турбував, та з іншого — вона була вдячна чоловікові за його візит, бо не сподівалася, що той буде навідуватися так часто.
Від нерухомого лежання на пласкому камені тіло дівчини проймав різкий біль. Зрештою, він був нічим порівняно з думкою про те, що її можуть позбавити будь-якого спілкування із зовнішнім світом, нехай це навіть буде спілкування з огидним і дурнуватим тюремним наглядачем.
Коли чоловік звільнив її з кайданів, дівчина помітила, що рани на його руці вже нема — шкіра на місці укусу була гладенька й рожева, ніби в поросяти.
Йдучи до вбиральні, Насуада вирішила схитрувати. Вона навмисне шкопиртнула й заточилась назад, сподіваючись опинитися якомога ближче до таці з маленьким кривим ножем, яким наглядач нарізав для неї їжу. Утім її спіткала невдача — через довге лежання тіло втратило колишню спритність, тож таця так і залишилась на відстані двох кроків від її руки. Чолов’яга враз кинувся допомагати Насуаді — і це вже була маленька перемога, адже тепер він, мабуть, гадав, що дівчина геть безпорадна, тож міг на якусь мить втратити пильність.
Доки чолов’яга годував Насуаду, вона ретельно вивчала його нігті. Раніше дівчина була надто розлючена, щоб звертати на них увагу, а ось тепер їхня незвичність не могла залишитись непоміченою.
Вони були товсті й вигнуті так, що заходили в плоть дуже глибоко, а білі кутикули здавалися незвичайно широкими. В усьому іншому вони наче не відрізнялись від нігтів людей і гномів, з якими Насуаді доводилось мати справу. Щоправда, дівчина, на жаль, не пам’ятала, коли востаннє мала справу з гномами. Одне-єдине, що впадало в око, — нігті чоловіка
