Борва мечів - Джордж Мартін
Стражник підбадьорливо поплескав її по плечі.
— Ви б краще сідали вже у сідло, ясна панно. До дідицтва Жолуді довгий шлях, зате ми там матимемо дах над головою та гарячу вечерю в животі.
Справді, їхати довелося всенький день, зате коли вже сутеніло, вони перейшли струмок і здибали Жолуді — замок з кам’яним муром і великою головною вежею, складеною з дубових колод. Господар замку пішов воювати під проводом свого зверхнього володаря — князя Ванса. За його відсутності брама стояла зачинена і закладена засувами. Але дружина пана була давньою приятелькою Томові Семиструнному, і Анжей казав, що вони колись навіть кохали одне одного. Анжей тепер часто їхав поруч, адже за віком саме він був найближчий до неї за усіх, окрім Гендрі. Дорогою він розповідав їй соковиті побрехеньки про життя у Дорнійському Порубіжжі. Та вона не обманювалася ні на хвилину. «Він мені не друг. Він крутиться поруч, спостерігає, стереже, щоб не дати втекти вдруге.» Ну й нехай — Ар’я теж уміла спостерігати, чекати і стерегтися. Цього її навчив Сиріо Форель.
Пані Рідколіс привітала розбійників досить приязно, хоч і шпетила на всю губу за те, що ті сміють тягти з собою дівчинку крізь край, охоплений війною. Ще гірше вона розлютилася, коли Лим прохопився, що Ар’я — панна чесного роду.
— Хто вдяг бідну дитину в оце болтонівське ганчір’я?! — вимагала вона відповіді. — Цей значок… та чимало людей повісили б її, оком не змигнувши, лише за те, що в неї на грудях нашито цю оббіловану почвару!
По тому Ар’ю хутко супроводили нагору, запхали до купелі й занурили у гарячущу воду. Покоївки пані Рідколіс шкрябали і відтирали її так завзято, наче самі хотіли оббілувати, ба навіть вкинули у воду якусь гидоту, що тхнула підгнилими квітами.
Опісля її змусили вдягтися у дівчаче вбрання: бурі вовняні панчохи, легку лляну нижню сорочку, а зверху — зелену сукню з вигаптуваними брунатною ниткою по всьому стані жолудьми. Такі самі жолуді облямовували і поділ.
— Сестра моєї бабці — септа у божому домі в Старограді, — казала пані Рідколіс, поки жінки шнурували сукню Ар’ї на спині. — Я відіслала туди свою донечку, щойно почалася війна. Доки вона повернеться, то вже, мабуть, виросте з усіх своїх речей. Ти любиш танцювати, дитинко? Моя Карелена пречудово танцює. І співає теж гарненько. А ти що полюбляєш робити?
Ар’я посовала ногою у очереті.
— Шити.
— Дуже заспокійлива справа — тиха, неквапна, чи не так?
— Ну не те щоб, — відповіла Ар’я, — в мене чомусь виходить зовсім інакше.
— Справді? А мені шиття завжди дарувало втіху та спокій. Боги дали кожному якийсь хист і заповіли застосувати його людям на добро. Так мені казала тітка. Будь-яка справа може стати молитвою до богів, якщо робити її якнайкраще. Хіба не чудова думка? Пам’ятай про неї, коли наступного разу шитимеш. Ти ж шиєш щодня, чи не так?
— Шила, поки не загубила Голку. Я знайшла нову, та вона гірша.
— У такі злі часи, як зараз, кожен мусить робити все, на що здатен. — Пані Рідколіс пововтузилася зі станом її сукні. — Ось тепер ти справжня юна панночка.
«Я не панночка» — кортіло Ар’ї відповісти господині дому, — «я вовчиця».
— Я не знаю, хто ти, дитинко, — казала жінка далі. — Може, воно і на краще. Боюся, ти особа чималої ваги.
Вона розгладила Ар’їн комір.
— А за таких часів, як зараз, краще бути ніким. Якби ж я могла лишити тебе при собі. Але тут не так безпечно, як здається. Мури я маю, та поставити на них майже нікого.
Вона зітхнула.
Коли Ар’я вийшла до трапезної вимита, зачесана і вдягнена, там саме подавали вечерю. Гендрі кинув один лише погляд і зареготав так страшно, що аж пирхнув вином з носа. Довелося Гарвінові дати йому добрячого ляща у вухо.
Страви були прості, але поживні: баранина з грибами, чорний хліб, горохова каша, печені яблука з жовтим сиром. Коли тарелі прибрали і челядь пішла геть, Зеленоборід стишив голос і спитав, чи її вельможність не мала якихось звісток про князя-блискавку.
— Звісток? — посміхнулася вона. — Та він сам тут був, ще й два тижні не минуло. А з ним — тузінь людей. Переганяли овець — я ледве очам своїм повірила. Торос подарував мені трьох на подяку за гостинність. Одну ви оце саме з’їли.
— Невже Торос перекинувся з жерця на вівчара? — зареготав уголос Анжей.
— Кажу вам, видовище було неабияке. Торос заявив, що він, як особа духовного стану, вміє дати ради всякій пастві.
— Еге ж! Уміє обстригти гарненько до голої шкури, — гигикнув Лим Лимонний Сіряк.
— Хтось міг би скласти про це гарненьку пісеньку! — Том смикнув струну цимбал.
Пані Рідколіс кинула на нього нищівний погляд.
— Еге ж! Хтось такий, хто не римує «Дондаріон» з «їх надуре йон». Не грає «Вкладу я у травичку лагідну наймичку» кожній скотарці довкола і не лишає двох із них аж з отаким черевом!
— То була «Свіжою водичкою умиєш своє личко», — заперечив Том. — Усі скотарки її страшенно полюбляють. Та й одна шляхетна пані теж. Що поробиш — я граю, щоб слухачі тішилися.
Хазяйка замку люто роздула ніздрі.
— Усюди в річковому краї ти так потішив юних дів, що вони узвару з рути не можуть напитися! Здається, вже не шмаркач — міг би навчитися хоч проливати сім’я на живіт! Бо скоро люди зватимуть тебе Томом Сім-Синів!
— Так сталося, — відказав Том, — що за сімох я перевалив уже багато років тому. Всі до одного — хвацькі хлопці, а голоси солодкі, наче солов’їні.
Докори шляхетної пані його, вочевидь, анітрохи не присоромили.
— Мосьпані! А чи його вельможність сказав, куди прямує? — спитав Гарвін.
— Князь Берік про свої задуми ніколи нікому не каже. Але коло Камінного Септу та Тригрошового Лісу лютує голод.
