Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Зарплатню своєму учневі признач, — пояснила емпатка.

— Думаєш, це його підбадьорить?

— Ну вже точно не засмутить!

— Добре. Звичайно, співробітник без печаті мага…

— Дане!

— Зрозумів, зрозумів. Дідько з нею, з печаттю.! Такого бойовика треба тримати при собі, і плювати на формальності. Аксель просіче, що за кадр у мене з’явився, махом переманить. Та і інші… Слідкують, розумієш, як шуліки «все твоє — моє».

У двері обережно постукали.

— Ну? — відгукнувся Сатал, не міняючи пози.

До кабінету зайшов офіцер зв’язку, віддав честь і поклав на стіл опечатаний пакет.

— Вільний.

Офіцер знову козирнув і випарувався. Сатал зітхнув, спустив ноги на підлогу і розпечатав конверт. Ледве координатор почав читати, як усякі сліди блаженного екстазу з його лиця зникли, ніби і не було.

— От так, — підсумував він, штовхаючи депешу в бік емпатки, — чогось такого я і чекав весь цей час.

— Ой-ой-ой! — тривожно протягнула Кевінахарі, пробігши очима текст. — Чому ж так? Кому це було треба?!

— От знайдемо і запитаємо, — похмуро пообіцяв старший координатор.

В понеділок у консьєржа знову лежала записка — Чарак… прощався. От так от — гоп! — і «обставини змушують». На прощання він порадив мені вивчати літературу і ні в якому разі не практикуватися самостійно.

Дивно. Некромант видавався мені серйозним паном, не схильним зриватися з місця без серйозної на те причини, але в записці загадкові «обставини» ніяк не уточнювалися. Я пішов за поясненнями — Сатала не було на місці. Ні його, ні капітана Бера, ні, що найдивніше, Кевінахарі, а ніяких інших відповідальних осіб в управлінні я не знав.

Може, він образився за вчорашнє (типу, за те, що я недооцінив його здатність відбити атаку) і Кевінахарі його десь розраджує? А капітан Бер стоїть на шухері… Тьху, лізуть же в голову всякі нісенітниці! Я вирішив зробити вигляд, що їх ставлення мене анітрохи не зачіпають. Можна подумати, мені без них нема чим зайнятися!

Через три дні раптова зміна пріоритетів стала зрозумілішою — в пресу просочилися чутки про черговий номер Чудесників, який стався далеко від Редстона, але з менш благополучними наслідками. Двоє сектантів проникли в обслугу училища Відділу Усунення і насипали отрути в їжу курсантів. Видно, у них не лише Фокс розбирався в травах! Загинуло дванадцять учнів, троє з яких були чорними. Відчуття самозбереження вимагало від преси єдинодушно обурюватися — не так вже багато чорних магів бажало складати присягу, і навіть найгидкіший шовініст прекрасно розумів, що чистильники, з усіма їх недоліками, життєво необхідні суспільству.

— Як же так можна? — хлипала студентка-біла, яка вперто вибирала для своїх страждань в студентському кафе саме мій столик. — Вони же вчилися захищати людей!

Я вкотре знизав плечами. Звідкіля мені знати, чим керуються психопати? Мене більше непокоїла власна доля. В четвер буде здано останній залік, на дипломі з алхімії уже красувалися всі потрібні печаті і підписи, охоронний амулет проходив випробування на моєму мотоциклі, а що мені робити з магічною практикою було до цього часу незрозуміло. Вони що, забули про мене, чи що?

В управлінні, скажімо так, було пусто. Звідки мені було знати, що Сатал упіймав за хвіст якогось безумно крутого Чудесника, і весь редстонський НЗАМПІС повним складом третій день прочісує південно-східні околиці? Особисто мені здалося, що я переплутав день тижня або забув про якесь свято. І раптом на сходи переді мною викотилася гамірна компанія в різномастих мундирах: жандарми, «наглядачі» і навіть якийсь армійський чин. Всі були дуже збуджені, махали руками і відчайдушно лаялися.

Раптом один з них помітив мене.

— Ген! Він!!! — зарепетував поліцейський, тикаючи в мене пальцем.

Я притиснувся до стіни і приготувався кинути в них бойовим плетінням. Живим не дамся!

— Він — учень Сатала! — продовжив свою думку нещасний.

Нікому не треба було пояснювати, який саме маг може вчитися у старшого координатора. Люди різко замовкли і напружено витріщилися на мене, з безпечної відстані.

— Е-е… Це правда? — уточнив армійський чин.

— Що саме?

— Ви — маг?

— Так! — не став я заперечувати очевидного факту. Можливо, тепер вони схаменуться.

Всі збуджено заворушилися.

— Підемо скорше! Потрібна ваша допомога.

— Куди? — підозріло перепитав я.

— В початковій школі Фінклера взяли заручників, — прорвало жандарма, — а на місці жодного чаклуна! Де їх носить в такий час?!!

Ха! Значить, не одного мене мучить це питання! Я дозволив їм всадовити себе в поліцейську машину, що нетерпляче завивала двигуном. В кінці кінців, місце, де захопили заручників, це таке місце, де хтось з начальства обов’язково з’явиться. Якщо цей бардак закінчиться, Сатал же знайде хвилинку поговорити зі мною, правильно?

Початкова школа Фінклера була розташована в дешевому передмісті на півночі Редстона і займала просту чотириповерхову будівлю, втиснену в лінію з таких самих звичайних цегляних будинків. У неї навіть огорожі не було — бійці з поліцейського очеплення влаштувалися прямо на тротуарі, а перехожі роззяви спостерігали за дійством з вікон власних квартир. Вони мені так і запам’яталися: на підвіконниках — коробки з ранніми квітами, над ними — допитливі фізіономії.

Це нічого, головне — журналістів поки нема.

З першого погляду стало ясно, при чому тут НЗАМПІС: на дверях і вікнах першого поверху висіло червонувато-жовте марево відвертаючих заклять.

— Захист місцевий чи вони поставили?

— Місцевий! — поліцейський, який керував облогою, мало не плювався. — А один з них — сторож!!!

Мило. Цікаво, це — частина довготривалого плану, чи експромт? Та пофіг!

— Зроби що-небудь! — прогарчав поліцейський.

Представники влади дуже нервово реагують, коли проти них раптом задіяна магія.

Я прислухався — всередині будівлі ритмічно співали. Точно, щось робити треба швидко — все разом надто вже нагадувало ритуал. Але от тільки лізти в модифікований (це факт!) «сторожем» периметр мені зовсім не хотілося. Будемо імпровізувати.

— Ви розумієте, що у мене ще немає печаті мага? — сказав я для того, щоби виграти хвилинку на роздуми.

— …!..!!..!!!

Ну і лексикон у цих копів!

— Сам такий, — спокійно відповів я і підійшов ближче, щоби вивчити перешкоду.

Судячи за всім, за первинним замислом, периметр повинен був всього лиш повідомляти сторожеві, коли його перетинали чужі, але потім хтось (а конкретно — білий маг) покопався в структурі чарів, і тепер вони могли вражати будь-яку живу істоту, яка торкнеться периметра, потужними больовими імпульсами.

Ось що буває, коли економлять і використовують трансмайстер..! Чорний спеціаліст зробив би так, що систему змінити було б неможливо.

— Нам треба зайти!!! — не міг вгамуватися поліцейський.

— Зникни або заткайся нафіг!

Власне кажучи, єдиною проблемою цього периметру був розмір і розташування (всередині приміщення) — для того, щоби оточити його протизакляттям, мені треба би було працювати, пробиваючись крізь стіни сусідніх будинків. Накрити все приміщення потужнім плетінням, наплювавши на здоров’я тих, хто всередині? Зібрати в Круг десять-дванадцять магів? Ні-ні, мало існувати простіше і елегантніше рішення,