Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Вони мчали, підхоплені вітром, долаючи, як колись здавалося, безмежну пустелю Енет-Ель, що тягнулася до безкінечності, від сходу до заходу, від півночі до півдня, але, як виявилося, навіть у неї був кінець. Коли вони майже добігли до воріт, що самостійно почали відчинятися, позаду хтось завищав нелюдським криком. Дівчина озирнулася.

Прямісінько на пагорбі, з якого вони збігли, сидів вершник, на темному, як сама ніч, коні. На обличчі мав металеву маску морди дракона, в прорізах для очей горіла ненависть. Вершник підняв на дибки коня, дістав різким, хвацьким рухом меча із піхов і завертів ним у себе над головою. Знову пролунав цей вібруюючий звук, який в'їдався у вуха, пробивав череп наскрізь своєю темною мелодією.

Тобі не втекти від нас!

Голос, наче удар молота, гучний, чіткий, моторошний.

Ти вже наша! Ти тільки наша! Порятунку немає, Ельгідо!

Вершник сильно натягнув віжки, кінь заіржав невластивим йому голосом, рвонувся і, затупотівши підковами, миттєво зник разом із його господарем.

Дівчина стояла мов закам'яніла, не в змозі відвести погляд від місця, де тільки що виник цей привид, який переслідує їх вже не один день.

Вона пам'ятала…

Тихеньке містечко й річка, що текла поруч.

Вона пам'ятала…Кавалькаду вершників у чорному і річку, забарвлену в червоне…

Вона пам'ятала…

Різня…Бійня…

Мертві тіла на дорозі й спалені будівлі.

Того дня вони із Гакаром ледь встигли вибратися, гналися куди очі бачили, аби просто відірватися від невідомого ворога.

Ельгіда боялася. Страх протікав тілом із неймовірною швидкістю, не даючи навіть змоги з ним боротися. Вона не вміла протидіяти, а лише тікати від нього.

«Швидко, за ворота, діво, — прокаркав ворон у її голові. — Часу немає, потрібно поквапитись!»

Послухала його, як і до цього. Ворон змушував її рухатися, навіть тоді, коли ноги наливалися свинцем, а серце тьохкало від страху. Ось і зараз дівчина стрепенулася, розвернулася і швидко помчала за ворота. Гакар був поруч.

Як виявилося, за цими стінами розташувалося древнє кладовище. Ряди надгробків та саркофагів вишикувалися перед очима Ельгіди, але вона не вперше бачила таке. Не раз засинала серед мертвих.

Гакар пролетів біля неї, присів на кам'яний хрест одного із саркофагів і голосно каркнув, стукнувши своїм потрісканим дзьобом по такому ж потрісканому каменю. Ельгіда швидко підбігла до нього й коли збиралася відсунути кришку гробу, відчула холод. Завмерла, а ворон, дивлячись їй за спину, завовтузився на хресті й голосно закаркав, але Ельгіда не розуміла його слів. Усі відчуття відключилися, залишився лише страх. Вона не наважувалася повернути голову, знала, що пожалкує про це; що страх посилиться та розірве серце на шматки.

Ворон продовжував щось каркати, вже майже захлибувався цими викриками, але Ельгіда стояла на місці.

Холод був повсюди.

Цвинтар враз покрився заморозками, а одяг Ельгі — інієм. За спиною вона почула повільні кроки. Холод, що біг по тілу, якоїсь миті просто зник, а страх, який слимаком повзав у шлунку, відійшов у небуття. Ворон замовк, опустив білу голову й завмер.

Все завмерло. Лише Ельгіда жила. Існувала. Це могутнє закляття не торкнулося дівчини.

Вона чула.

Хтось або щось поклало кістляві пальці на плечі Ельгі, міцно стиснувши їх. Тілом пішло приємне тепло, яке проганяло всі інші відчуття. Зігрівало до того замерзлу душу та серце. Усе мовчало. Жила лише вона, а те, що було позаду, не було живим. Ельгіда відчула це.

Дівчина заплющила очі, довірилась своїм відчуттям, спробувала побачити обличчя, але була лиш темрява і…відчай? Вона відчула відчай, який пульсував позаду неї. Чула прохання, яке промовляли холодні вуста, а пальці, які дали їй тепло, чомусь стали холодними, боляче вгризлися в плечі, не даючи поворухнутися. Ельгіда ще міцніше заплющила очі, спробувала пробудити силу й…побачила Її.

Вона була красивою. Дуже красивою. Мала таке ж саме чорне довге волосся, що розвівалося сотнями ниточок у повітрі. Губи, наче тоненька лінія, викривилися в посмішку, показавши гарні ямочки на щоках. Але очі! Які-то були очі! Ельгіда, зазирнувши в них лише на мить, затремтіла. Відчула, що може втратити свідомість, але не втратила, стояла на тремтячих ногах. Вона ніколи ще не бачила таких очей: бездонні, як чорні діри, холодніші за будь-яку зиму, лютіші за будь-який ураган. А всередині усього цього, наче рятівний вогник, синє, буйне полум’. Ці очі дивилися на неї, хотіли зловити погляд, але Ельгіда не поверталася.

«Але ж ні…Я вже бачила цей погляд…Бачила цей вогонь, — подумала Ельгі і на мить всередині неї щось вибухнуло. — Невже він повернувся за мною?»

Однак на неї чекало розчарування. Це був не її батько.

І тут вона побачила ще щось.

Любов. Скурботу. Біль.

Вона зніяковіла, не змогла поєднати те шаленство та страх із цими відчуттями. Заплуталась у собі, але руки на плечах розслабилися, відпустили. Відчуття почали повертатися. Лише страх пішов геть. Зник, наче ніколи його й не було. А потім у голові пролунав ніжний, наче рідної матері голос: «Ти сильне дитя, Ельгідо, завжди такою була. Справжня донька свого батька. Не думай ні про що. Засинай. Згадай те, що наповнює твоє