Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік
Вони відскакували один від одного, трощили обладунки, відламуючи їх шматок за шматком. Були схожі на дві металевих статуї, на останніх титанів, які мірялися силами за першість.
Ось Даалах вдарив згори, страшно попав у наплічник, проламав його і всадив меча у плече Рогеля. Генерал у золотих обладунках закричав, схопив меча Даалах своєю латною рукавицею, намагаючись витягнути із свого тіла. Норенгардець розставив широко ноги, рвонув Гнів Короля на себе, розрізаючи плече Рогеля. По інерції Даалах замахнувся ще раз, вдарив прямісінько по центру золотого шолома. З голови генерала Тальгрієна бризнула кров, потекла по носі, вусам та губам. Він хотів підняти меча, прийняти бій, але сили покинули його, латна рукавиця розтиснулася, опустивши меча на землю.
— Грифон не може померти! — закричав хрипко Мішель Рогель, ледве тримаючись на ногах.
Головнокомандувач у чорних обладунках рубав ще раз, підкошуючи Рогелю ноги, а тоді замахнувся знову. Мішель Рогель дивився, як меч ворожого генерала опускається йому на голову. Він бачив своїх людей у синіх обладунках, які відступали під натиском Чорних Троянд. «Сучі діти, — думав він, дивлячись на своє військо та командирів, які налякано викрикували накази, — Хто ж так стрій тримає…Ех, якби я тільки міг…».
Але генерал вже нічого не міг сказати, не міг підбадьорити людей та повести у бій. Міг чекати лише на смерть. І вона прийшла, швидко та майже безболісно.
Даалах озирнувся на своїх солдатів, які остаточно прорвали стрій ворога і погнали того до пагорбів. Ворожі лучники, які, покидавши луки, кинулися утікати, стали легкою здобиччю для чорних воронів.
«Мій королю, вашому плану покладено початок, — усміхнувся на мить генерал, на обличчі якого посмішка була чимось дивним та незвичним, — Тальгрієн буде твоїм. А тоді, із волі богів, і весь Південь!»
Наче в унісон з думками Даалаха, в чорно-сірому небі страшно загриміло. Небо прошила блискавка, а незабаром полив дощ, змиваючи кров, бруд і смерть з облич загиблих.
Глава VНе буває у світі справедливості, кажу я вам. Ми всі думали, що схопили удачу за руку, а тепер чекаємо на свою смерть. Немає справедливості, немає винагороди за всі наші страждання та зусилля, лише кінець. Переможець убиває переможеного, нищить його та підкорює. Колись, можливо, це зміниться, але зараз ніхто не отримає те, на що заслуговує. Такий закон. Таке життя.
Полковник Карліне де Бліар, командир Залізних Лебедів, перед стратою.За словами дослідника Едарда Садара, між драконами існує невидимий зв'язок, сила якого залежить від самих драконів. Відомі випадки, коли дракон із Чорних гір, відчувши небезпеку, міг прийти на поміч своєю родичу, який живе в Білих горах. Науково доведено, що дракони можуть спілкуватися телепатично.
Завдяки записам історика Ортаніса, стало відомо, що в минулому правляча імператорська родина мала це й же зв'язок із драконами, невідомим чином навчившись підкорювати крилатих зміїв. Проте, як каже перевірена історія, рід Рідріора було вибито із Благандії, а ще за одними даними — повністю винищено.
Із цього можна стверджувати, що немає жодної людини у відомому світі, яка могла б мати цей споріднений зв'язок із драконами та бодай якось бути із ними пов'язаними.
Автор невідомий. «Книга про житіє людей із драконами.» Том III.Нещадний вітер вдарив в обличчя могутнім кулаком, намагаючись збити з ніг. У повітрі щось свистіло, вібруюючим звуком ріжучи вуха. Завірюха посилювалась, на одязі осідало все більше й більше піску.
До вечора ще було далеко, а місце, куди потрібно було дістатися, ще навіть не з'явилося на горизонті.
Потрібно поспішати. Не можна зупинятися, бо тоді переслідувачі наздоженуть і все закінчиться.
Поруч як завжди летів білий ворон, раз за разом розкриваючи клюв, аби каркнути й цим сказати, правильний шлях обрано чи ні. Завірюха із піску, здавалося, аж ніяк не хвилювала його, не змінювала рівного та вільного польоту. Це не могло не дивувати. Однак на це не було часу. Лише бігти вперед і не озиратися.
Вже під самий вечір, хоча в цих місцях вечір стояв майже цілодобово, вона та її ворон добралися до пагорба, з якого відкривався нормальний огляд. Попереду, одразу після пустелі, височіли металеві ворота й стіни.
— Вперед, Гакаре, ми майже на місці! — крикнула голосно, хоча серед такого свисту важко було щось почути.
Ворон, звичайно, промовчав, але відреагував по-іншому. Миттєво, наче пущена із лука стріла, полетів вперед, прямо до воріт. Оминув їх, перелетів за стіну й зник, але вже за хвилину вона знову побачила білу цятку, яка летіла до неї.
«Шлях вільний. Це те місце, — почула дівчина у своїй голові голос ворона, від
