Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

— Щось не так?

— Ні, дитино, — він поглянув на сонце, що вже на чверть сховалося за горизонт. Річка тихенько шуміла, проводжаючи останні промінчики, — звичайно, ти будеш із батьком. Фалмін постійно пише тобі, піклується навіть на відстані. Повір, він дуже тебе любить.

— А чому не приїде? — вона підтиснула губи, схилила голову. — Чому не забере мене звідси?

— Усе не так просто, дитя.

— Я хочу до нього. Ти ж знаєш.

— Знаю.

— То коли ми побачимося?

— Скоро, Ельгідо, зовсім скоро.

Вона згадувала, спершись спиною на берізку і заплющивши очі. Згадувала дні, які вже ніколи не повернуться. Почула зовсім скоро тріпотіння крил Гакара. Знала той звук на пам'ять.

«Приніс шматок рульки. Стягнув її прямо зі столу якогось селянина, — сказав Гакар, поклавши їжу перед дівчиною».

— Бачив село? Далеко?

«Півтори години швидкої ходи, але треба оминати патрулі».

— Патрулі?

«П'ятеро військових на конях. Патрулюють місцевість, наче спокійні, але краще не попадатися на очі. Нам неприємності не потрібні».

— Який сьогодні день, Гакаре?

«Сонцепадіння, Ельгідо».

Сонцепадіння, як і колись, п'ять років тому. Саме тоді, коли вона уже забула про свої таланти, вони знову дали про себе знати. Уся ця історія із драконами. Ця незвична зустріч та розмова. Вона згадувала.

Пилова буря, що кружляла довкола, сліпила очі. Пісок просікав її наскрізь, змушуючи закриватися руками. Інші б уже зупинилися, відступили перед неконтрольованою силою вітру та самої Природи. Але вона йшла. Чула позаду крики Гакара, іржання його коня і шум у вухах. Йшла.

Дівчині здалося, що чує крики вітру, який раз у раз бився об неї, намагався зірвати одяг, розірвати тіло на шматки. За мить збагнула, що це не вітер. Відчула ногами, що провалюється, злякалася, але опустивши голову побачила величезного діаметру воронку, яка точно не могла утворитися сама собою. Вітер гнав дівчину далі, здавалося, навіть перестав так подразнювати обличчя, став привітним та спокійним. Лише для неї.

Наче уві сні, через стіну піску та пилу Ельгі помітила величезну тінь, що стояла навпроти. Вона зупинилася, хотіла від здивування широко розплющити очі, але сам вітер не давав змоги це робити. Напевно, не хотів, аби дівчина лякалася чи бодай чомусь дивувалася.

Щось йшло до неї, крокувало настільки голосно, що навіть пустеля гриміла від цих кроків. Ельгіда стояла, наче вкопана, дивилася на обриси великої голови із довгими рогами, яка колихалася у різні сторони. Бачила гігантський тулуб і крила, які, будучи розправлені, закривали собою все.

Колись в дитинстві, дівчинка бачила подібну істоту, але була вона в рази менша та не настільки загрозлива.

Ельгі чула, як це створіння дихає, відчувала кожною клітинкою свого тіла. Буря залишилася за спиною і вона не встигла збагнути, як велетень, якого до цього закривала піщана завіса, зараз у всій красі стояв перед нею.

У той день Ельгіда зустріла, за своїм переконанням, найдивовижнішу та найкрасивішу істоту за все своє життя. То був золотий дракон — найбільший серед усіх із нині існуючих. У народі їх звали «пиловими зміями». І справді, Ельгі бачила в цій істоті щось зміїне, хиже, але і водночас благородне, могутнє, мудре. Саме тоді, у пустелі Енет-Ель зрозуміла, чого їй не вистачало, від останньої зустрічі в дитинстві із зеленим драконом.

Золотий велетень поглянув на неї, і тоді дівчина почула його, прямісінько у своїй голові. Чула слова, яких почути могли одиниці. Страх тієї миті відступив, на заміну прийшла цікавість, допитливість, навіть щастя. Дракон не запитував, хто вона. Уже знав, чув, а може, відчував. Як виявилося, то він, цей крилатий змій підняв цю бурю, аби відвадити незваних гостей. Того дня Ельгіда дізналася багато нового, а ще більше пізнавала у наступні години, дні, тижні.

Але всьому настає кінець. Дівчина пам'ятала свою останню розмову із Мварегіром — так звали цього дракона. Цей мудрець говорив їй тоді, що немає більшого горя, аніж втратити свою надію. «Не втрать себе», — так він тоді говорив. Ті слова вона запам'ятала на все життя.