Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
Молодша Скарра, висячи, вчепившись у ґрати, виглядала у вікно. Старша виїдала кашу з миски. Кохут узяв табурет, уклався і накрився ковдрою.
Пролунав дзвін із кордегардії, вартові на мурах почали перекрикуватися.
Кенна повернулася обличчям до стінки.
Кількома днями пізніше ми зустрілися, подумала. Я і Бонгарт. Око в око. Я дивилася у його нелюдські, риб’ячі очі, думаючи про оте єдине: як він бив дівчину. І зазирнула йому в думки… На мить. А було воно так, наче сунула я довбешку в розриту могилу…
І було воно на Еквінокцію.
А перед тим, двадцять другого вересня, я зрозуміла, що втерся поміж нас невидимка.
* * *
Стефан Скеллен, імперський коронер, вислухав, не перериваючи. Але Кенна бачила, як змінюється в нього обличчя.
— Повтори, Сельборн, — вицідив він. — Повтори, бо я власним вухам не вірю.
— Обережно, пане коронере, — пробурмотіла вона. — Вдавайте гнів… Що ніби я до вас із проханнячком, а ви не дозволяєте… Щоб обдурити, значить. Я не помиляюся, я впевнена. Вже днів зо два такий собі невидимка поміж нас крутиться. Невидимий шпигун.
Пугач, треба було признатися, був швидким, ловив усе вліт.
— Ні, Сельборн, забороняю, — сказав голосно, але уникаючи акторського перебільшення як у тоні, так і у виразі обличчя. — Дисципліна — вона для всіх. Без винятків. Згоди не даю!
— Але ж хоча б вислухайте, пане коронере. — Кенна не мала таланту Пугача, не уникнула штучності, але у сценці, що вона її відігрувала, штучність і заклопотаність прохачки були прийнятними. — Хоча б вислухайте…
— Кажи, Сельборн. Тільки коротко й по суті!
— Шпигує за нами вже дня два, — пробурмотіла вона, удаючи, що принижено викладає свої рації. — Від Клермонту. Мусить таємно їхати за нами, а на біваках приходить, невидимий, крутиться серед людей, слухає.
— Слухає, шпигун холерний. — Скеллену не довелося вдавати суворого й розгніваного, у голосі його вібрувала лють. — Як ти його викрила?
— Як ви позавчора перед корчмою давали накази пану Сіліфанту, котяра, що на лавці спав, засичав і вуха притис. Мені то підозрілим здалося, бо нікого у тому боці не було… А потім я щось відчула, начебто думку, чужу думку й волю. Коли навколо самі свої думки, звичайні, то для мене така думка чужа, пане коронере, то начебто хтось крикнув гучно… Почала я приглядатися, уважно, за двох, і його відчула.
— Завжди можеш його відчувати?
— Ні. Не завжди. Має він якийсь магічний захист. Відчуваю його тільки дуже зблизька, і то не кожного разу. Тому тре’ прикидатися, бо невідомо, чи не криється він якраз поблизу.
— Аби його не сполохати, — процідив Пугач. — Аби не сполохати… Я хочу його живцем спіймати, Сельборн. Що пропонуєш?
— Упіймаємо його на вареника.
— На вареника?
— Тихіше, пане коронере.
— Але… Ах, не важливо. Добре. Даю тобі повну свободу дій.
— Завтра зробіть так, аби ми стали на постій у якомусь селі, у хаті. А решту я вже влаштую. А тепер для видимості вилайте мене суворо, а я піду собі.
— Нічого мені тебе лаяти, — посміхнувся він до неї очима і легенько підморгнув, прибираючи разом із тим виразу обличчя суворого командира. — Бо я задоволений тобою, пані Сельборн.
Сказав «пані». Пані Сельборн. Наче до офіцера.
Знову підморгнув.
— Ні! — сказав і махнув рукою, пречудово граючи свою роль. — У проханні відмовляю! Кроком руш!
— Слухаюся, пане коронере!
* * *
Наступного дня, пізно після полудня, Скеллен наказав стати табором у селі над річкою Лете. Село було багате, оточене гостроколом, заїжджали в нього через елегантні ворота зі свіжих соснових колод. Село звалося Говорог — а бралася та назва від малої кам’яної каплички, у якій стояла солом’яна лялечка, що зображувала єдинорога.
Я пам’ятаю, згадувала Кенна, як ми реготали з того солом’яного божка, а солтис із поважною міною пояснював, що святий говорог, який селом опікувався, роки тому був золотим, тоді срібним, був мідяним, було його кілька версій кістяних і кілька зі шляхетного дерева. Але всіх їх грабували й крали. Здалеку приїздили, аби пограбувати чи вкрасти. Тільки як говорог став солом’яним, настав спокій.
Розташувалися ми у селі обозом. Скеллен, як і було умовлено, зайняв світлицю. Після неповної години ми впіймали невидимого шпигуна на вареника. Класичним способом, наче з підручника.
* * *
— Прошу підійти, — голосно наказав Пугач. — Прошу підійти й глянути на один документ… Стривайте! Чи всі вже? Щоб мені двічі не пояснювати.
Оль Гарсгайм, який власне надпив з дійниці трохи розведеної кисляком сметани, облизав губи від сметанкових вусів, відставив посудину, роззирнувся, порахував. Дакр Сіліфант, Берт Брігден, Нератін Чека, Тіль Ехрад, Йоанна Сельборн…
— Немає Дуффіцея.
— Позвати.
— Кріль! Дуффі Кріль! До командира на нараду! Щодо важних наказів! Бігом!
Дуффіцій Кріль, задиханий, забіг до хати.
— Усі, пане коронере, — доповів Оль Гарсгайм.
— Залиште вікно відчиненим. Смердить тут часником так, що здохнути можна. Двері також відчиніть, зробіть протяг.
Брігден і Кріль слухняно відчинили двері й вікно. А Кенна вчергове ствердила, що з Пугача міг би вийти по-справжньому чудовий актор.
— Панове, прошу підійти! Я отримав від імператора оцей ось документ, таємний і незвичайно важливий. Прошу уваги…
— Зараз! — крикнула Кенна, висилаючи сильний направлений імпульс, який за своєю дією на відчуття був близьким до удару блискавки.
Оль Гарсгайм і Декр Сіліфант підхопили дійниці й одночасно хлюпнули сметаною у вказаному Кенною напрямку. Тіль Ехрад розмашисто сипонув зі схованого під столом ковша борошна. На підлозі кімнати матеріалізувався сметанно-борошняний абрис, спершу безформний. Але Берт Брігден був напоготові. Безпомилково оцінивши, де має бути голова вареника, з усіх сил дзенькнув об ту голову чавунною пательнею.
Потім усі кинулися на обліпленого сметаною і борошном шпигуна, здерли в нього з голови шапку-невидимку, схопили за руки й ноги. Перекинувши стіл ніжками догори, прикрутили до них кінцівки впійманого. Стягнули з нього чоботи й онучі, одну з онуч сунули у розкритий до крику рот.
Аби увінчати справу, Дуффіцей Кріль з розмаху копнув упійманого під ребра, а інші із задоволенням дивилися, як у вдареного вирячуються очі.
— Чудова робота, — оцінив Пугач, який весь цей — небувало
