Принцеса і королева, або Чорні та Зелені - Джордж Мартін
Сонцежар, дракон короля, був занадто важкий та великий, щоб його перевозити, а літати не міг з-за пораненого крила, і тому лишився у полях коло Граківні — повзав там потроху попелом, наче велетенський золотий черв’як. Спершу дракон харчувався обгорілими трупами загиблих, а коли вони скінчилися, залишені при ньому стражники пана Крістона Колія почали приганяти телят та овець.
— Тепер ви мусите правити на державі, доки ваш брат не зміцніє достатньо, щоб повернутися на престол, — сказав Правиця Короля принцові Аемонду.
Панові Крістону не довелося повторювати двічі — одноокий Аемонд Бий-Родичів охоче прийняв залізного з рубінами вінця Аегона Завойовника.
— На мені він сидітиме краще, ніж на ньому, — зауважив принц Аемонд, проте королем себе не оголосив, а став величатися Господарем на Державі та Принцом-Намісником. Правицею Короля лишився пан Крістон Колій.
VII. Дракон-Камінь
Тим часом насіння, посіяне Джакаерисом Веларіоном у його польоті на північ, нарешті почало проростати. У Білій Гавані, Зимосічі, Курганищі, Сестринові, Мартинові та при Місячній Брамі збиралися рушення і наймані затяги. Пан Крістон попередив нового принца-намісника: якщо до річкового панства, що наразі сидить у Гаренголі з принцом Даемоном, приєднається нова сила, то об’єднане військо можуть не стримати і міцні мури Король-Берега.
Аемонд, непохитно упевнений у своїй вояцькій вправності та нездоланній силі дракониці Вхагар, понад усе прагнув дати битву ворогові на його полі.
— Хвойда Дракон-Каменя нам не загрожує, — казав він. — Авжеж не більше, ніж Рябин і ота зрадницька зграя з Обширу. Головну небезпеку становить мій дядько. Щойно Даемон помре, як усі телепні, що зараз вимахують прапорами моєї сестри, розбіжаться по своїх замках і більше носа звідти не покажуть.
А тим часом на сході затоки Чорноводи королеві Раенірі велося недобре. Смерть сина Люцериса впала руйнівним ударом на голову жінки, виснаженої вагітністю і тяжкими пологами мертвої дитини. Коли звістка про загибель принцеси Раеніс досягла Дракон-Каменя, королева Раеніра та князь Веларіон перекинулися вельми гнівними словами. Останній винуватив королеву в смерті своєї дружини.
— Замість неї мали б летіти ви! — розпачливо горлав Морський Змій до її милості. — Адже Стаунтон посилав по вас, а ви звалили тягар битви на спину моєї жінки! Ще й заборонили своїм дорогеньким синочкам їй допомагати!
Усі в замку знали, що принци Джак та Джоф понад усе прагнули полетіти з принцесою Раеніс до Граківні на власних драконах. Саме Джак тепер, наприкінці року 129-го, зайняв чільне місце при «чорному» дворі. Найперше він замирився з Володарем Припливів і поставив його Правицею Королеви. Разом з князем Корлісом вони почали мудрувати, як напасти на Король-Берег та захопити його.
Пам’ятаючи про свою обіцянку Діві Долини, Джак наказав принцові Джофрі вилетіти до Мартинова на Тираксесі. Мункун вважає, що головним чином рішення Джака було викликане бажанням утримати молодшого брата якнайдалі від пекла війни. Та Джофрі не надто з того радів, бо прагнув довести свої чесноти у бою, і буркотливо погодився лише тоді, коли почув, що його надсилають для захисту Долини від драконів короля Аегона. Раена, тринадцятирічна донька принца Даемона від Лаени Веларіон, була обрана йому за супровід. Її знали під іменем Раена Пентоська, бо народилася вона у згаданому вільному місті за морем. Літати драконом дівчина не вміла, вилуплений з її яйця дракон помер кілька років тому, але з собою вона привезла у Долину ще три яйця і щоночі молилася, щоб вони налупилися.
Принц Дракон-Каменя мусив подбати і про безпеку своїх одноутробних братів: дев’ятирічного Аегона Молодшого та семирічного Візериса. Батько їхній, принц Даемон, нажив чимало друзів у Вільному Місті Пентосі, коли їздив туди замолоду. Джакаерис звернувся до князя, що правив у Пентосі, з проханням узяти двох хлопчиків до себе на виховання, доки Раеніра не утвердить себе на Залізному Престолі. У останні дні року 129-го по Аегоновому завоюванні юні принци сіли на думбас «Незнайбіда» — Аегон разом зі Штормохмарою, Візерис із незмінним яйцем у руках — і вирушили ним до Есосу. Морський Змій дав їм за супровід сім бойових кораблів, щоб уникнути зайвих пригод у дорозі.
Оскільки Сонцежар був поранений і нездатний залишити околиці Граківні, а Тессаріона знаходилася з принцом Даероном у Старограді, для оборони Король-Берега лишилося тільки двоє дорослих драконів. До того ж наїзниця Вогнемрії, королева Гелаена, днями та ночами лила сльози у душевному мороці й не могла тепер вважатися силою в битві. Отже, на варті столиці стояла сама тільки Вхагар. Жоден з живих драконів не міг рівнятися з Вхагар ані величиною, ані люттю, але Джак сподівався, що коли Вермакс, Сиракс і Караксес налетять на Король-Берег одночасно, то навіть «те старе сивопике стерво» не зможе їм протистояти. І все ж про Вхагар котилася така гучна слава, що принц ніяк не міг зважитися і міркував, як йому задіяти для нападу ще якихось драконів.
Дім Таргарієн правив на Дракон-Камені вже більше як два століття, відколи князь Аенар Таргарієн прибув туди з Валірії зі своїми драконами. У роду завжди трималися звичаю одружувати братів з сестрами — хоч рідних, хоч у перших — але чоловіки дому Таргарієн подеколи не цуралися шукати втіхи в дочок (і навіть дружин) своїх підданих, що мешкали у селах біля підніжжя Драконощовби, рільників та риболовів вузького моря. Ніде правди діти — до самого правління короля Джаяхаериса та Ласкавої Королеви Алісанни на Дракон-Камені царювало старовинне право першої ночі. Власне, те саме робилося і на решті Вестеросу, де князь або пан міг узяти до ліжка будь-яку дівчину зі своїх володінь у її шлюбну ніч.
Загалом у Семицарстві цей звичай зневажали — а надто ревниві людці, що не тямили честі, якою шанували їх власні володарі. Але на Дракон-Камені ті ниці почуття були майже невідомі, бо Таргарієнів сприймали там ближчими до богів, ніж до підлої людської породи. Тут нареченим, яких благословили Таргарієни у