Принцеса і королева, або Чорні та Зелені - Джордж Мартін
Оскільки Намісник на Державі та Правиця Короля були відсутні, а сам король Аегон — обпечений, прикутий до ліжка і загублений у маковому сновидді, про оборону міста довелося дбати його матері, королеві-удовиці. Королева Алісента не злякалася виклику, зачинила брами замку та міста, виставила золотокирейників на мури і послала найшвидших вершників відшукати принца Аемонда та повернути його назад. Водночас вона наказала великому маестрові Орвилу вислати круків «до вірного нам панства» і закликати з’явитися на захист їхнього законного короля. Та коли Орвил заспішив до своїх покоїв, там на нього вже чекали четверо золотокирейників. Один заткнув йому рота, а інші побили, зв’язали та наділи на голову торбу. Відтак великого маестра потягли та кинули до одного з глухих, темних кам’яних мішків у підземеллі.
Вершники королеви Алісенти змогли дістатися хіба що брам, де інші золотокирейники також схопили їх одного за одним. Сімох сотників, що обороняли сім брам і були обрані для служби за вірність королю Аегону, без відома її милості вбили або кинули до в’язниці тієї самої миті, коли Караксес з’явився у небі над Червоним Дитинцем… бо у лавах міської варти ще й доти любили Даемона Таргарієна, який свого часу очолював золотокирейників.
Брат королеви, пан Гвейн Вишестраж, заступник тисяцького при золотих киреях, заспішив до стайні, щоб здійняти тривогу. Але його схопили, знезброїли та притягли до самого тисяцького — Лютора Довгаля. Коли Вишестраж гнівно звинуватив його у перевертництві, пан Лютор лише засміявся.
— На наших плечах сяє золото, яке дав нам Даемон, — відповів він. — Як не крутися, як не перевертайся, а воно золотом і лишиться.
З цими словами він увігнав меча у живіт панові Гвейну, а тоді наказав відчинити брами міста перед вояками, що поспішали на берег з кораблів Морського Змія.
Хвалені мури Король-Берега не врятували місто — воно впало менше ніж за день. Хіба що коло Річкової брами стався відчайдушний і кривавий бій, де тринадцятеро вишестражівських лицарів та близько ста щитників відігнали золотокирейників і протрималися мало не вісім годин супроти навали одночасно ззовні та зсередини міста. Проте їхня звитяга виявилася марною, бо крізь інші шість брам вояки Раеніри вливалися до міста без найменших перешкод. Королевині дракони, що маяли у небі, позбавили спротив усякої сили; нечисленні вірні піддані короля Аегона поховалися, втекли або здалися на милість переможців.
І ось один за одним дракони спустилися з неба. Вівцекрад сів на вершині пагорба Візеньї, Срібнокрилка та Вермітор — на пагорбі Раеніс, коло Драконосхрону. Принц Даемон облетів колом башти Червоного Дитинця, перш ніж посадити Караксеса у зовнішньому дворищі. І лише тоді, коли принц упевнився, що захисники не спричинять їм жодної шкоди, він подав знак дружині-королеві спускатися верхи на Сиракс. Аддам Веларіон лишився нагорі — літав на Серпанку понад міськими мурами, попереджаючи биттям широких шкірястих крил усіх унизу, що будь-який опір буде стрінуто вогнем з неба.
Побачивши, що опиратися безглуздо, королева-удовиця Алісента вийшла з Маегорового Острогу разом з батьком, паном Отто Вишестражем, а також паном Тайланом Ланістером і князем Яспером Вильдом, Залізним Берлом. (Князя Лариса Моца з ними не було. Коронний шепотинник якимось дивом примудрився зникнути.) Королева Алісента спробувала була розпочати перемовини зі своєю пасербицею.
— Нумо ж зберемо велику раду вельмож королівств, як за давніх часів збирав Старий Король, — закликала королева-удовиця, — і викладемо справу про спадкоємність престолу перед князями держави.
Але королева Раеніра зневажливо пирхнула на її слова.
— Ми обидві знаємо, яким буде вирок тієї ради!
І у відповідь дала своїй мачусі вибір: або схилитися перед її владою, або згоріти у вогні.
Королева Алісента схилила голову, визнаючи поразку, передала переможниці ключі від замку і наказала своїм лицарям та стражникам скласти зброю.
— Місто тепер ваше, принцесо, — мовила вона, за переказами очевидців, — та недовго вам судилося його тримати. Хай миші шкребуть, поки кіт гуляє. Скоро мій син Аемонд повернеться серед вогню та крові.
Справді, Раенірі було ще зарано святкувати остаточну перемогу. Хоча її люди знайшли зачинену в опочивальні дружину короля-суперника — навіжену королеву Гелаену… та коли вибили двері покоїв самого короля, то здибали там лише «ліжко — порожнє, і нічний горщик — повний». Король Аегон II зник, а так само і його діти — шестирічна принцеса Джаяхаера і дворічний принц Маелор. З ними втекли лицарі Королегвардії Віліс Зруб та Рікард Терен. Навіть сама королева-удовиця не відала, куди вони могли податися, а Лютор Довгаль божився, що жоден із них не минав міських брам.
Утім, ніхто з утікачів не зміг би забрати з собою Залізний Престол, а королева Раеніра не бажала навіть лягти спати, доки не оголосить батьківський престол своїм. Тому в престольній палаті запалили смолоскипи, королева зійшла нагору залізними сходами і всілася на тому місці, де перед нею сидів король Візерис, а раніше — Старий Король, а за давніших часів — Маегор, Аеніс та Аегон Дракон. Сувора обличчям, у лицарському обладунку, вона сиділа високо і нерухомо, поки поперед неї приводили усіх чоловіків та жінок з Червоного Дитинця, примушували їх ставати на коліна, благати про милість і присягати життям, зброєю та честю на вірність новій володарці.
Цей нічний обхід тривав аж до світанку і не скінчився після нього. Нарешті Раеніра Таргарієн підвелася з місця і спустилася додолу. Ось що написано про ту мить: «Коли її ясновельможний чоловік, принц Даемон, виводив королеву з палати, на ногах та лівій долоні її милості усі помітили криваві порізи. Краплі крові падали на підлогу там, де вона ступала, і мудрі люди перезиралися, та ніхто не наважувався уголос вимовити правду: Залізний Престол не прийняв нової королеви, а відтак правити їй на ньому лишилося недовго.»
XIII. Боже Око
Поки у столиці чинилася така веремія, принц Аемонд разом з паном Крістоном Колієм просувався крізь річковий край. За дев’ятнадцять діб походу вони досягли Гаренголу… і побачили, що
