Останній сигнал - Ігор Маркович Росоховатський

Директор інституту привів полковника до великого, на півстіни термостата, відчинив дверцята. На полицях, розташованих одна над одною, громадилися пласкі круглі чашки Петрі. Директор вийняв декілька чашок, зняв з однієї щільно припасовану кришку. На шматочку забарвленого желе вирізнялися світлі вкраплення.

— Ми виконали декілька десятків пересівів, — сказав директор, — і розділили бактерії по типах, забарвлюючи кожну культуру за Граммом. У цих чашках розвиваються культури збудника епідемії. Вони дають чітку клінічну картину захворювання на експериментальних тваринах. Ось вам дві чашки. В одній — культури збудника, в другій — ідентичні тим, котрі в пробірці викрали з нашої лабораторії. Бачите, які схожі колонії, навіть коли дивитися простим оком; обриси колоній, візерунок, величина зумовлені інтенсивністю розмноження мікробів. А ось ті самі культури, — він відкрив інші чашки, — але з додатком у живильне середовище ністовелеміцину. Як бачите, в цій чашці колонія повністю загинула, чого і слід було чекати. Тепер подивіться в оцю чашку, де міститься збудник епідемії. Для цієї культури ністовелеміцин виявився не страшний. її наш антибіотик не вбиває, бо він стріляє в одну мішень — у певний фермент, а, як показали хімічні аналізи, збудник засвоює азот за допомогою іншого ферменту.

— Ви хочете довести нам, що збудник епідемії тільки схожий на ті культури, які викрадено у вас?

— Так, так, дуже схожий, але ністовелеміцин на нього не діє.

Директор кинув на полковника важкий погляд спідлоба: що то думає Тарнов? Чи не звинувачує вчених у спробах уникнути відповідальності? Йому здалося, що він знає навіть слова, які подумки промовляє полковник. Прагнучи випередити їх, директор каже:

— А втім, це можуть бути ті ж самі штами, але видозмінені. Саме про це говорять результати експериментів. — Директор подав полковнику паперову стрічку з формулами та їх розшифровкою. — Ось судіть самі…

Тарнов прочитав, хвилину постояв мовчки, напівзаплющивши очі і згорбивши плечі. Затим випростався, знову підніс до очей стрічку і почав її вивчати. Він думав: “Вони шукають, хто допоміг би їм розв’язати задачу, якої вони самі розв’язати не можуть, хоча і є спеціалістами. Ні, не так. Не розв’язати, а поставити останню крапку. Тому що за кожною крапкою з’являються нові і перетворюють її на багато крапок. Той, хто зараз допоможе їм, візьме на себе все — і їхні похибки, і правоту…”

Тим часом Олександр Миколайович упівголоса запитав свого заступника:

— Вже точно встановлено, що збудник не має нічого спільного з культурами, котрі були в пробірках?

— Я цього не стверджую, — розгубився Михайло Дмитрович.

— Не стверджуєте чи не знаєте?

І те, і друге… А ви хочете, щоб я узнав те, чого поки що не знають самі мікроби? Так би мовити, подивитися з дерева на пустелю…

— Тільки без цих афоризмів, — попросив Олександр Миколайович. — Отже, ви не стверджуєте і не знаєте. Але говорите.

— Ми забули про одну істотну деталь, — сказав полковник, перериваючи їхню розмову. — Дійсно, результати аналізів, з якими я щойно познайомився, підтверджують — штами різні. Проте один з них міг же стати вихідним матеріалом для другого. І зовсім не в лабораторії природи. Є ще одна ланка, котра виступає посереднім доказом…

На ньому зразу зосередилася загальна напружена увага.

— Треба з’ясувати, де перебуває той, кого ми шукаємо. І якщо він все-таки переховується в цьому місті, то ми віддамо перевагу другій гіпотезі.

“Він має рацію, — подумав Олександр Миколайович. — Супермозок захоче сам стежити за перебігом досліду. На цьому можна впіймати”.

Полковник по телефону віддав додаткові розпорядження. Разом з Олександром Миколайовичем та Михайлом Дмитровичем він поспішив до управління.

У пошуки по місту включилися всі пости, опергрупи, дружинники. Минула безсонна ніч. Уранці полковникові доповіли, що чоловіка, чиї прикмети збігаються із словесним портретом, помічено добровольцями на розі бульвару Пушкіна та Чекінської вулиці біля каналізаційного люка. Він зсунув кришку і опускав у люк на тонкому тросі якийсь предмет. Помітивши добровольців, зумів зникнути.

— Можна вважати встановленою його причетність до виникнення епідемії,глухо сказав Олександр Миколайович, побіжно глянувши на свого заступника.

Тарнов теж кивнув головою, погоджуючись.

Один Михайло Дмитрович із страдницьким виразом промовив:

— Та зрозумійте ж, ми судимо про нього, як горобці про папугу. Нам же нічого не відомо про його наміри. І я вірю цій жінці…

Олександр Миколайович уже не міг сердитись на свого помічника. Він думав: “Хороша людина Михайло Дмитрович. Усе розуміючий Михайло Дмитрович. Розгонисто мислить, ерудований. Лагідний, глибоко людяний. Співчуваючий. Це знають усі. І так само усім відомо, що я суворий і вимогливий. Владолюбець, умію приймати круті рішення і впроваджувати їх у життя. Нечулий. Що ж, комусь треба бути таким. Коли зараз усі будуть добрими і лагідними, як Михайло Дмитрович, то можуть загинути тисячі таких же добрих і лагідних…”

Він уже не думав про вибори в академію. Він знав: тепер, після епідемії, його забалотують. І правильно зроблять. На їхньому місці він зробив би так само. Ніхто не вточнюватиме, що в лабораторії добрий Михайло Дмитрович обстоював найбільшу свободу волі для супермозку, а він, Олександр Миколайович, — обмеження, котрі гарантували безпеку людей. У це ніхто не стане заглиблюватись — і це теж правильно. Бо Михайло Дмитрович мав право відстоювати свої сміливі гіпотези, а на ньому, на Олександрові Миколайовичу, і нині тяжіє відповідальність за те, що він не був достатньо владолюбним, не прийняв достатньо крутого рішення, не наполіг на жорстких обмеженнях.

Він думав про Ніну, про свою молоду дружину. “Навіщо молодій красивій жінці дурний і старий чоловік? Ще й до того досить нечулий? Ще й до того невдаха? Коли вже дурний, то краще молодий…”

— Хроше вірити жінці, — мовив полковник Михайлові Дмитровичу, відповідаючи тому, проте Олександру Миколайовичу здалося, що Тарнов відповідає на його думки. — Мудро вірити жінці. Але як бути з фактами?

— Факти ще треба витлумачити.

— Як же