Плавучий острiв - Жюль Верн

Близько дев’ятої години страшний поштовх стрясає Стандарт-Айленд до найглибших його основ. Електростанція Штирборт-Гарбора, яка постачала світло місту, западає в морську безодню. Все навколо обгортає темрява, така непроглядна, що не знати, де небо, а де море.

Невдовзі новий струс ґрунту вказує на те, що будинки починають валитися, наче карткові хатки. За кілька годин на поверхні Стандарт-Айленду не залишиться жодної будівлі!

— Панове, — каже комодор Сімкоо, — ми не можемо залишатися довше в обсерваторії, їй загрожує обвал. Ходімо в поле, там перечекаємо, поки закінчиться буря.

— Це циклон, — каже король Малекарлії і вказує на барометр, що впав до 713 міліметрів.

Справді, плавучий острів потрапив у такий циклон, що його дія подібна до дії потужних конденсаторів. Ураган захоплює в свій коловорот масу води, яка лютуючи вирує навколо майже сторчової осі і поширюється з заходу на схід, відхиляючись у південній півкулі на південь. Циклон — атмосферне явище, що має величезну руйнівну силу, і, щоб вибратися з нього, треба знайти спокійніший центр або принаймні «півцентр» з правого боку траєкторії, де можна врятуватися від бурхливих хвиль. Але Стандарт-Айленду бракує двигунів, і він залишається безпорадний. Цього разу вже не людська дурість, не безглузда впертість двох владарів штовхає Стандарт-Айленд до загибелі, але жахливе явище природи, що має остаточно завершити його знищення.

Комодор Сімкоо, полковник Стюарт, король Малекарлії, Себастьян Цорн та його товариші покидають обсерваторію, де вони вже не почувають себе в безпеці.

І саме вчасно! Не встигли вони зробити й двісті кроків, як висока вежа з страшенним грюкотом упала, пробила ґрунт скверу й зникла в безодні. За одну мить на місці будівлі залишилась тільки купа уламків.

У цей час нашим музикантам спадає на думку перебігти Першу авеню й добратися до казино, щоб врятувати, коли це ще можливо, свої інструменти. Будинок казино ще стоїть на місці, вони добираються до нього, піднімаються у свої кімнати, хапають обидві скрипки, альт і віолончель — і біжать до парку, шукаючи рятунку.

Там уже зібралось кілька тисяч чоловік з обох частин міста. Між ними й родини Танкердонів і Коверлі, для яких, мабуть, краще, що в такій темряві вони не можуть ані побачити, ані пізнати один одного.

Уолтерові все ж таки пощастило пробратися до міс Ді Коверлі. Він спробує врятувати її, коли надійде час остаточної катастрофи… Він учепиться разом з нею за якийсь уламок…

Дівчина вгадала, що юнак біля неї, з її уст вихоплюється:

— Ох, Уолтер!

— Ді… люба Ді… я тут! Я вас більше не залишу…

Наші парижани також воліють не розлучатися. Вони тримаються разом. Фрасколен цілком спокійний, як завжди. Івернес дещо нервує. Пеншіна покірно й іронічно сприймає все, що діється навколо. Себастьян Цорн повторює Атаназові Доремюсу, що врешті наважився приєднатися до своїх земляків.

— Я весь час казав, що все це матиме поганий кінець! Я це передбачав!

— Досить тремоло в мінорі, старий Ісайя! — кричить «його високість». — Твої покутні псалми всім набридли!

Опівночі шаленство циклону подвоюється. Вітри, зосереджуючись в одному місці, здіймають велетенські водяні вали й кидають їх на Стандарт-Айленд. До чого призведе його ця боротьба стихій? Може, він наразиться на підводні скелі? Чи розпадеться на брили серед океану?

Тепер металевий корпус острова пробитий в багатьох місцях. Звідусіль чути, як тріщать зламані шворні й заклепки. Будинки, церква, собор, мерія обвалюються один по одному в зяючі, наче рани, щілини, крізь які вдираються високі бурхливі хвилі. Від розкішних споруд не залишилось і жодного сліду. Які скарби, коштовності, скільки статуй, картин, художніх творів загинуло назавжди! Людність уже не побачить це гордовите місто, коли зійде сонце, якщо воно ще зійде для них, якщо їх раніше не поглине безодня океану разом із Стандарт-Айлендом!

Дійсно, в парку, в полях, де підґрунтя ще опиралось руйнуванню, вода починає просочуватися й розливатися по поверхні. Ватерлінія чимраз знижується. Рівень плавучого острова вже досяг рівня моря, і циклон кидає на нього гори розбурханих хвиль.

Вже ніде не можна знайти ані захистку, ані притулку. Батарея Хвилеріза, що стоїть проти вітру, не захищає від морських хвиль і тим менш вітрових шквалів, що січуть, мов картеччю. Металеві перетики блоків розламуються, і поява дедалі нових величезних щілин супроводжується страшним грюкотом, здатним заглушити найсильнішу громовицю… Кінець наближається…

О третій годині ночі в парку, вздовж берегів річки Серпантайн, утворюється тріщина завдовжки в два кілометри, крізь яку лине вода, широкою пеленою розливаючись навкруги. Треба тікати якомога швидше, і все населення розсіюється по полях. Одні біжать до портів, інші до батареї. Сім’ї роз’єднуються, матері марно шукають своїх дітей, а оскаженілі водяні вали, наче велетенський приплив, ринуть і ринуть на поверхню Стандарт-Айленду.

Уолтер Танкердон не залишає міс Ді, він намагається відвести її в бік Штирборт-Гарбора. В неї немає сили йти за ним. Він піднімає її, майже непритомну несе на руках у жахливій пітьмі, серед розпачливих зойків юрби…

О п’ятій годині ранку в східній частині міста знову розлягається хрускіт і гуркотіння заліза.

Величезна брила в половину квадратної милі завбільшки щойно відкололася від Стандарт-Айленду…

Це Штирборт-Гарбор зі своїми заводами, машинами, складами відпливає кудись все далі й далі…

Під потужними ударами циклону, що його сила досягла свого апогея, Стандарт-Айленд колишеться на хвилях, наче уламок потерпілого судна, його корпус остаточно розпався… блоки роз’єднались, деякі з них, обважнілі від води, зникають в морських глибинах.

— Після того, як хряснула Компанія, хряснув і Стандарт-Айленд! — вигукує Пеншіна.

І це підводить підсумок тому, що сталося.

Тепер від чудесного Стандарт-Айленду залишились тільки розкидані хвилями уламки,