Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду
Епіфанія снувала від річки до лісу, від халупи Котіньї до рубаної хати Збуй-Вік і Бернарди, від складу з какао до армазему турка і все поверталась до кузні; заспокоювалася, побачивши, що Кастор кує залізо й латунь, що ніяка суперниця не зазіхає на нього, не метляє біля нього спідницею.
Негритянка не признавалася, не подавала й знаку, але катувалась, душу їй гризли ревнощі, коли запідозрила, що він зійшовся чи ладен зійтися з іншою: кохатися з Факелом — заповітна мрія цієї перелітної пташки. Епіфанія казилася через Далілу, цю зухвалу смердючку.
Поки тривало ясне, погідне літечко, було легко сміятися, легко прощати. Та настала зима, темна, холодна, сумна. Обозів, щоправда, побільшало, гроші потекли щедріше. І все ж стало несила терпіти грязюку й мряку, а особливо молодецтво коваля Кастора Абдуїна, бабія, негра-перелесника.
Коли хирлява Котінья відмовилася від нового ебо — не люблю, як чоловік тримається жінчиної спідниці — і вирішила податися кудись на храм, — адже в червні празник святого Антонія, і святого Жоана, і святого Педро, трьох її улюблених святих, — Епіфанія загорілася:
— І я з тобою!
— Тобі що, Факел набрид?
Сказала, що набрид, а потім похопилась:
— Це я йому набридла. — Задумалась, втупивши погляд у сльоту. — Він ніколи не казав, чи я подобаюся йому.
Як відомо, вона передумала й не поїхала. І Котінья передумала. Почувши, що негр має намір святкувати день святого Жоана, вона запропонувала свої послуги: приготує традиційну женіпапову наливку — падалиця марно гниє під деревами.
— А ти хіба вмієш?
Атож, її навчили черниці в монастирській трапезній, у Сан— Кристовані, вона родом з цього сержипанського міста.
— Як, ти була послушницею в монастирі? — здивувався Кастор.
— Хотіла стати, але не змогла. — У співучому голосі тужлива нотка. — Давали притулок і харчі, щоб я прислужувала. Проте брат Нуно, португальський чернець, який щодня приходив правити службу Божу, підбив мене на гріх. — Додала з видимим смутком: — Добрий був коханець, дай Бог йому здоров’я! — Зітхнула на спомин про ту благословенну пору, коли жила, мов та абатиса: церковне вино й свячена проскура. — Проте сестрички застукали нас, і мене вигнали втришия.
6
Грязюка й мряка. Зима тяглася з кінця квітня до початку жовтня, захоплюючи ранній сезон і частину сафри, місяці найбільшого пожвавлення, час пік. Дошкуляв холод, дороги розгрузли від дощу, але з вечора до півночі Велика Пастка бурхала життям — гроші на бочку, серце на долоні.
Горн палав ненастанно, при денному чи штучному світлі, а негр Кастор Абдуїн, голий до пояса, оглядав підкови, кував віслюків, лагодив упряж, правив ножі, пробував пальцем леза кинджалів і гострив їх, підтягував вогнепальну зброю. Завжди до послуг обозників, для яких Факелова кузня і армазем сеу Фадула перетворилися на виталище Божественного Провидіння. Рай доповнювали хльорки.
Але вся ця нескінченна зимова крутанина — дрібничка, якщо зважити, навіщо він поставив тут кузню. Кувати віслюків воно добре, завжди заробиш собі на прожиток, але тільки виробляючи каструлі, відра й чайники, ножі й кинджали зможе він повернути позичку полковникові Робустіано де Араужо. Фазендейро на всі обіцянки негра сплатити борг незмінно люб’язно казав, що йому не горить; аби всі були такі порядні й чесні, як коваль, то на землях у басейні річки Кобрас і горя не знали б.
Факел не ліз у пляшку: знав, що пора справжніх ковальських заробітків ще не настала. Знав і те, що пора та не за горами. Від фазенди Санта-Маріана, що біля витоків річки, аж до сельви навколо Великої Пастки, тяглося безмежжя нових плантацій, насаджених недавно, після кривавої змаги за цілину. Ці какаові землі незабаром зацвітуть і принесуть плоди. А поки що брати рахівницю до рук ще зарано. Велика Пастка вже не залежала від перегону худоби.
Кував прикраси, сережки, каблучки, обдаровував дівок: у Реконкаво зазвичай ставитися до жінок з лицарською щедрістю. Підніс Фадулові кастет, такий, щоб наліз на пальці турчина; можна тепер дати зуботички; подарував капітанові Натаріо да Фонсеці довгий, гравійований різцем кинджал з капітановим вигадливим вензелем. Річ просто необхідна на поясі, щоб, скажімо, проштрикнути якогось нахабного кабру: в житті всяке трапляється.
Ідучи у Винозоре і повертаючись назад, капітан не поминав нагоди погомоніти з Фадулом і Кастором. Зійдуться втрьох у крамниці чи в майстерні і ну говорити про всяку всячину: про врожай і про ціну ароби какао, про криваві сутички в Ільєусі й в Ітабуні, скільки там загинуло людей, про нових полюбовниць. Звісно, за чаркою.
— А це що за проява? — помітив капітан під ногами в негра собаку. — Подарував хтось чи купив?
— Ні те ні те. Приблукав.
— Краще, капітане, не допитуватись, — добродушно засміявся Фа— дул. — Цей негр знається з чортом.
— Та й до мене чутки дійшли… — Натаріо ледь усміхнувся на знак згоди. — Хороший собака не має ціни. У мене був один, від мене ні на крок. Здох, гадюка вкусила. Вдома у нас багато щенят, але жодне не годиться.
Він поманив пса пальцем; Горюха заметляв хвостом, проте з місця не зрушив. Капітан заговорив про інше:
— То що, і ви піддалися сказові з отим святим Жоаном?
— Каюсь, є такий гріх. Повеселити людей, розважити жіноту, та й самі знаєте, я теж гуляка. А як ви, капітане?
— Недарма подейкують, ніби він знюхався з чортами. Я теж устряв у це діло, вніс і свою лепту цукром та сіллю, дав грошей на зелену кукурудзу й кокосові горіхи, а йому ще подавай феєрверк! — сміючись, поскаржився турок.
— Не шкилюй, куме, і ти до розваг ласий. Я знаю, скільки ти відмахав легуа з валізою на хребті, аби тільки втрапити на бал.
— Свята правда, було таке.
Скубучи тютюн для сигари, капітан обернувся до негра.
— По-моєму, це все непогано. Велика Пастка розростається, скоро вона стане містечком. Пора жити по-людському.
— Ну, до містечка їй ще далеко, — споважнів Фадул.
Наїжджаючи у Велику Пастку то з півночі, то з півдня і навпаки, Натаріо да Фонсека знав кожну п’ядь безкраїх плантацій полковників у басейні річки Кобрас, тож тепер, розкурюючи сигару, заговорив про блискучі перспективи.
Любо дивитися, як легко виганяються саджанці! За рік здатні вже дати цвіт і зав’язь. Навіть не сподівався такого.
Вони теж не сподівались. Очі слухачів заблищали, серця забилися швидше в грудях. Вашими устами, капітане, мовить сам ангел небесний! Араб склав долоні докупи й звів їх до неба.
— За рік, капітане? А не за чотири? Хіба саджанці зацвітають не на п’ятий рік? —
