Фантастика Всесвіту. Випуск 4 - Жоржі Амаду

— Чим не яйце?

Авжеж, авжеж, велике й чорне яйце, яйце самого Ошали. Факел безсоромно розреготався:

— Яйце Ошали! Поклади його в капищі.

Капище населяли ориша, могутні й убогі божки. Кастор викував Епіфанії латунне абебе з маленьким дзеркальцем посередині, щоб вона принесла його в жертву Ошун; латунь сяяла, як щире золото, — розкіш, та й годі. Фетиш той лежав у капищі для матері тихих плес, але Епіфанія взяла його собі — обмахуватися й дивитись у дзеркальце. Хто ж із них марнославніший? Ошун чи її дочка?

Епіфанія мала й жовте намисто з африканських пацьорків, найбільший свій скарб, і набір мушлів для ворожби. Деякі дівчата боялися її, цурались, вважали чаклункою.

Мандруючи підсохлими дорогами, під літнім сонцем, розпорядником життя повій, Епіфанія прибилася у Велику Пастку о порі між двома сафрами. Убогість хутірця компенсував незрівнянний краєвид, краса природи. Какао для перевозки не надходило, і рух обозів та обозників у цей час завмирав. Дівки, ці вертихвістки, на одному місці не засиджувались, їх манили людні містечка й постійна клієнтура. Конкуренток лишилося мало, та й ті найнижчого розбору, і Епіфанія майже самовладно царювала на Жаб’ячій Косі й у майстерні Кастора Абдуїна. Жаркої пори не було повії вишуканішої та елегантнішої за Бернарду. Але Бернарда не бралася до уваги: початківка, приймала на розкладачці, мешкала в рубаній хатині та ще й корчила з себе велику пані.

Епіфанія вважала Фадула гарним чоловіком, цінувала його чоловічу потугу, проте захопитися ним не захопилась. Бо втелющилася у Факела, коли побачила, як він б’є молотом по криці, як викрешує снопи іскор. Любов неподільна, інакше то не справжнє почуття, а омана і облуда, які закінчуються образами й плачем, коли не різаниною та стріляниною. Для Епіфанії кохання не жарт; любов для неї не голка, що взяв та й вистромив: згадай та охни, мовчи та сохни. Примхи її Факел терпів з усмішкою, вважав їх милими й корився їй. Проте залишався незалежним.

Того дня, коли вони зустрілись на річці, Епіфанія, залазячи в гамак у кузні, попередила його:

— Якщо я закохалася, не думай, що сядеш мені на шию. Знайомство наше коротке і щастя не вічне. Сьогодні я в гамаку з тобою, а завтра вже в дорозі з торбою — в пошуках кращої долі.

— Я не люблю ні командувати сам, — відповів Кастор, пригортаючись до неї, — ні щоб командували мною.

Чорна як смола негритянка, харпачка, в якої не було де голову прихилити, приндилася так, наче була грінга, біла, кров з молоком, та ще й багачка; нікчемна повія, вона корчила з себе заміжню сеньйору з заможного дому, спалахувала, як сірник, і бундючно йшла геть.

— Шукай собі іншу, я тобі більше не пара!

Але гнів швидко минав, і вона верталася, щоб помиритися і спокутувати свою провину. А Кастор не раз зустрічав її словами: ти ж хотіла, щоб я пошукав іншу…

Епіфанія казилася, із шкури пнулася, погрожувала розправитися з суперницями, наслати на них прокляття. За Факелом, цим вродливим негром, сохло чимало дівок, але страх перед ворожбою і чаклунством перемагав. А проте знаходилися сміливиці: от хоча б свавільна Даліла. Що вже не перепробували — і зміїну отруту, і віспу, і пристріт ревнивої метиски — з неї, як з гуски вода. Вона називала себе дочкою Обалуайє, цього величного старця.

А все ж хай і манірниця, хай і коверзуха, Епіфанія була незрівнянна. Любо було дивитися, як відважно вона йшла через вигін під пекучим сонцем: на чорній, як вугіль, шкірі грали синюваті відблиски, як колись золотавились переливи на білій мов сніг шкірі сеньйори баронеси. Ось на кого Епіфанія скидалася — на мадам. Вони були схожі між собою цяточка в цяточку: мабаси, сестри-близнючки.

За обіднім столом у «великому домі» дворянка застромлювала за корсаж паризької сукні рідкісну садову квітку. Тільки-но барон виходив на веранду викурити сигару, таку їй гидку, як розпусниця манила пальцем лакея:

— Це для тебе, серце моє… — Вона розтягала пальцями декольте, виставляючи груди: — Йди сюди… — І голос її завмирав.

Епіфанія приходила з лісовою квіткою, пришпиленою у вирізі баїянського халата, нахилялася, щоб Кастор її витяг і побачив пружні перса.

— Бач, яка гарна. Це для тебе, — казала задихано.

Обидві безсоромниці, принди, кокетки, вередливиці, обидві деспотки. В обох одне на думці: осідлати його, укоськати, загнуздати, взяти в шори.

5

Влітку життя було легке й приємне. Веселунка, пустунка, реготуха, дійшла, бита, палка жінка; скрізь вона на висоті: в ліжку, на танцях, на гулях, на недільних обідах, у звичайних розмовах. Скрізь їй раді, скрізь вона бажаний гість. Прання білизни в річці з нею перетворювалося в бучні веселощі; скільки всього вона знала, як дотепно розповідала! Усюди для Епіфанії стіл і дім, усі захоплювалися нею і боялися її.

Боялися через ворожбу, чаклування. Вона ворожила на апельсинових шкурках і на зернах кукурудзи, підказувала, що робити, аби прив’язати чоловіка до чиєїсь спідниці чи, навпаки, перервати надто довгий роман і вернути когось у лоно сім’ї. Про це її вміння знали всі. І воно ґрунтувалось не на вигадках, не на чутках, а на достовірних фактах: на тому, що сталося з Котіньєю, Зе Луїзом і Меренсією. Воно давало поживу для розмов, служило причиною страху й веселощів. Бо чим іншим, як не пристрітом, поясниш навіженство Зе Луїза?

У Великій Пастці, ще до оселення у власній хижці — курені, стуленому за півдня добровольцями для новоприбулої, якій Фадул дав у кредит мату, мило, голку, котушку ниток та інший дріб’язок, — Епіфанія спершу знайшла притулок у халупі Котіньї, з якою подружилася. Невдовзі, на прохання Котіньї, вона зробила ебо з чародійного листя, вгорнула в нього серце намбу, впольованої Факелом куріпки, й підкинула на дорозі в гончарню. І от маєш: курдупель Зе Луїз почав залицятися до Котіньї, ділити з нею ложе і стіл, безоглядно сипати грішми, в діло пішли навіть цегла й черепиця.

Меренсія, виявивши чоловікове марнотратство, не змирилася з цим чаклуванням. Кашаса й гультяйство — невиліковні чоловічі вади; розумна, добра жінка повинна не викорінювати їх, а обмежувати; вона так і вчинила наприкінці тижня, прочитавши чоловікові добру молитву за таке марнотратство: мало того, що тягається, то ще й тринькає гроші, мов якийсь полковник. А спіймавши його на гарячому, коли спробував украсти заощаджені ціною таких поневірянь кошти, вона вдалася до випробуваного способу: потасувала його, віддухопелила. Присмирнілий гончар, зцілений від згубної пристрасті, повернувся до своїх колишніх звичок; щодо кашаси, то тут більша воля, а