Чужинець на чужій землі - Роберт Хайнлайн

— Це найвища похвала від тебе, Беккі. — Джубал швидко думав. — Але це ти поставила виставу; я просто скористався ситуацією — і багато виграв. Тож назви свою платню, Беккі, — і не соромся.

Він вирішив, що, яку б цифру вона не назвала, він її подвоїть. Той рахунок, який він вимагав для Майка, навіть не відчує цього... І було краще — значно краще — щедро заплатити Беккі, аніж залишати борг відкритим.

Мадам Везант фиркнула.

— Зараз ти мене образив.

— Беккі, Беккі! Ти вже доросла дівчинка. Будь-хто може аплодувати і вигукувати «ура», але аплодисменти варті чогось тільки тоді, коли виявляються купкою м'яких, зелених, друкованих, складених грошей. Не моїх. Людина з Марса заплатить по цьому рахунку — і, повір мені, він може собі це дозволити, — Джубал посміхнувся, — але все, що ти отримаєш від мене, — це подяка, поцілунок і обійми, від яких затріщать твої ребра.

Вона розслабилася та посміхнулася.

— Я тобі ще це згадаю. Пам'ятаю, як ти гладив мене по задку, запевняючи, що з професором точно все буде добре: ти завжди міг змусити тіло почуватися краще.

— Не можу повірити, що колись робив щось до такої міри непрофесійне.

— Робив — і знаєш, що робив. І нічого батьківського в тому не було.

— Можливо, й так. А може, я думав, що тобі було потрібно саме таке лікування. Я зав'язав із сідницями на час Великого посту, але для тебе зроблю виняток.

— Так краще.

— А тобі краще назвати плату. Не забудь про нулі.

— Гм... Я подумаю. Але насправді, доку, є значно швидші способи отримати платню, окрім спроби зловити когось на слові. Ти заглядав сьогодні на біржу?

— Ні, — і не кажи мені про це. Замість цього приходь сюди, вип'ємо разом.

— Гм... Ні, краще не буду. Я обіцяла... ммм... Дуже важливому клієнту, що лишатимусь на зв'язку для миттєвої консультації.

— Розумію. Гм... Беккі, а чи покажуть зірки, що ця справа принесе усім тільки хороше, якщо все буде скріплено печаткою та підписано сьогодні? Можливо, відразу після того, як біржа закриється?

Вона виглядала задумливою.

— Я можу глянути.

— Зроби це. І приходь до нас, коли не будеш така зайнята. Залишайся так довго, як захочеш, і не носи весь час ті свої незручні туфлі. Тобі сподобається цей хлопчисько. Він такий же дивний, як зміїні підтяжки, — але й солодкий, мов крадений поцілунок.

— Гм... Прийду. Так скоро, як тільки зможу. Дякую, Док.

Вони попрощалися. Джубал повернувся і побачив, що доктор Нельсон забрав Майка у одну зі спалень — для огляду. Він приєднався до них, щоб запропонувати Нельсону скористатися своїм набором інструментів, оскільки Нельсон не мав при собі сумки.

Джубал побачив, що Майк роздягнувся, а корабельний лікар здавався спантеличеним.

— Докторе, — майже розгнівано сказав Нельсон, — я бачив цього пацієнта лише десять днів тому. Скажи мені, звідки в нього такі м'язи?

— Ну, він відправив купон з останньої сторінки «Полювання: журнал для самців». Ти знаєш, реклама, в якій сказано, як дев'яностофунтовий чахлик може...

— Докторе, будь ласка.

— Чому ви не запитаєте у нього? — запропонував Джубал.

Нельсон так і зробив.

— Я потовщив їх, — відповів Майк.

— Правильно, — погодився Джубал. — Він «потовщив» їх. Коли я вперше його побачив — десь із тиждень тому, — він був заляканим, слабким, в'ялим та блідим. І виглядав так, наче його витягли з печери — де, гадаю, він і був, у тому чи іншому розумінні. Тож я сказав йому, що він має стати сильнішим. А він так і зробив.

— Вправи? — із сумнівом промовив Нельсон.

— Нічого систематичного. Плавання — причому коли і як хотів.

— Завдяки тижню плавання людина не виглядатиме так, наче роками тягала гантелі! — Нельсон фиркнув.

— Мені відомо, що Майк довільно контролює так звані «некеровані» м'язи. Але тут теж є свої умови. З іншого боку, можна припустити, що...

— Докторе, — обережно сказав Джубал, — чому б тобі просто не визнати, що ти не ґрокаєш, і таким чином поберегти сили?

Нельсон зітхнув.

— Так і зроблю. Одягайся, Майкле.

Трохи пізніше Джубал, під м'яким впливом близької за духом компанії та вина, з полегшенням поділився з трійцею «Чемпіона» поганим передчуттям щодо того, що зробив вранці.

— Було достатньо фінансового закінчення: просто вкласти Майкові гроші так, щоб за них не могли боротися. Навіть якщо він помре. Тому я дав зрозуміти Дугласу, що Майкова смерть поставить крапку на його посаді повіреного, — попри чутки із звичайних надійних джерел, що досягли Канта та кількох інших і переконали їх, що Майкова смерть передасть Дугласу постійний контроль. Звичайно, якби я мав магічні сили, то зміг би позбавити хлопця не тільки його політичної значущості, а й кожної копійки спадку. Що...

— Чому б ти це зробив, Джубале? — перебив капітан.

Здавалося, Гаршоу здивувався:

— Ти заможний, Шкіпере? Я не маю на увазі: «Чи можеш ти оплатити рахунки та чи вистачає тобі на те, щоб задовольнити будь-які забаганки?» Я маю на увазі — багатий. Такий багатий, що підлога прогинається під тобою, коли ти йдеш, щоб зайняти своє місце на чолі столу в залі засідань.

— Я? — ван Тромп хмикнув. — У мене є місячна зарплатня, у майбутньому — пенсія, а також іпотека на будинок, а ще — дві дівчини у коледжі. Я б хотів хоч трохи побути багатим, не заперечую!

— Не хотів би.

— Хах! Ти б так не казав... Якби мав двох дочок-школярок.

— Для протоколу: я вивчив у коледжі чотирьох дочок, — і по горло заліз у борги, щоб це зробити. Одна з них виправдала вкладення: вона відома у своїй професії, працює під іменем свого чоловіка, тому що я — старий ледар з поганою репутацією, який заробляє гроші тим, що пише популярний непотріб, замість того щоб люб'язно бути лише почесною згадкою в її статті «Хто є хто». Інші три — гарні люди, які завжди пам'ятають про мій день народження, але з іншою приводу мене не турбують; не можу сказати, що освіта їм зашкодила. Але мої нащадки справи не стосуються: я лише можу сказати, що розумію, що людині часто потрібно