Плутонія - Володимир Опанасович Обручев

звичайно, не мав ні найменшого бажання. Тільки Іголкін, який поспішав до дружини в Петропавловськ, взявши з собою Генерала, поїхав цим шляхом і повіз лист до губернатора. В цьому листі Труханов повідомляв про конфіскацію «Полярної зорі», про ворожу базу на Командорських островах і просив допомоги.

Наприкінці серпня японська рибальська шхуна зайшла в Усть-Камчатськ і погодилася приставити в Японію, за великі гроші, всіх висаджених. Щоб очистити місце для пасажирів, їй довелося залишити частину свого вантажу.

Ця подорож, що тривала три тижні, була далеко не з приємних. Одні розмістилися на палубі, інші в трюмі між бочками з рибою. Харчувалися по-японському — рибою, рисом і чаєм. Мучила сильна качка, тумани, дощі й хуртовини. Біля Курильських островів трохи не зазнали аварії на рифах під час бурі; в затоці Терпіння японці хотіли всіх висадити під приводом, що японський Сахалін — та ж Японія, і погодилися везти далі тільки за додаткову плату.

У Вакканаї, на північному краї Хоккайдо, північного з японських островів, змучені пасажири самі залишили шхуну, бо далі, до порту Хакодате, можна було їхати залізницею швидше й зручніше.

Із Хакодате — на південному краї острова і майже на широті Владивостока — сполучення з останнім було досить часте і правильне. Після ряду допитів і формальностей, викликаних тим, що і Японія приєдналась до воюючих держав на стороні Антанти, поштовий пароплав швидко приставив усю компанію до Владивостока.

Велике було здивування мандрівників, коли вони, під’їжджаючи до пристані, помітили серед суден на рейді «Полярну зорю», на палубі якої манячив вартовий. Швидко з’ясували, що губернатор Камчатки, одержавши лист Труханова, але не маючи суден достатньої величини для нападу на австрійський крейсер, телеграфував у Владивосток. Посланий звідси швидкохідний крейсер виявив на Командорських островах «Полярну зорю», але австрієць устиг завчасно зникнути.

Командир порту, який дав ці відомості, тут же розчарував наших мандрівників, які сподівалися, що їх колекції повернулися. «Полярну зорю» австрійці обібрали до нитки. Вони забрали колекції, спорядження, харчі, навіть меблі з кают і цінні частини машини, і тому судно довелося тягнути на буксирі. Без ремонту воно не могло вже плавати, і Труханову довелося погодитись на пропозицію морського відомства віддати судно на час війни для сигнальної служби.

Пригнічені мандрівники сіли в сибірський експрес і поїхали на батьківщину. Обговоривши становище, яке створилося, вони вирішили, що до закінчення війни, на близькість якого все ще сподівалися, і до повернення колекцій та фотографій про експедицію в Плутонію треба мовчати. Чим вони могли довести, крім своїх слів, що Плутонія з її чудесами існує і що в неї можна проникнути? Всяка розсудлива людина вважала б їх доповідь від початку до кінця фантазією, а доповідачів — брехунами або божевільними.

Але війна затяглася, за нею настала революція та інші події… Минуло десять років, учасники експедиції розсіялись; одні були вбиті на фронтах, інші померли. Колекція і документи невідомо де перебувають. Труханов, який знову приїхав до своєї обсерваторії на Мунку-Сардику і живе там самітником, уже втратив надію, що вони колись повернуться.

Випадково до рук автора потрапив щоденник та малюнки одного з померлих учасників експедиції. За цими матеріалами і складена ця книга.

ПІСЛЯМОВА

Прочитавши цей опис незвичайної подорожі в надра Землі, пригоди шести відважних дослідників та їх спостереження за підземним світом, деякі молоді читачі приходять до висновку, що все описане автором було в дійсності.

Автор одержав уже немало листів від читачів «Плутонії», в яких вони цілком серйозно запитують, чому не споряджаються нові експедиції для дослідження цього підземного світу, чому не знайдено вдруге і не вивчено отвір серед льодів Арктики, який веде в надра Землі. Їх цікавить також дальша доля ініціатора експедиції Труханова та її учасників.

Тому автор у післямові до нового видання Плутонії мусить пояснити, що подорожі в Плутонію ніколи не було і бути не могло, тому що ніде в межах Арктики і взагалі на Землі нема такого отвору, яким люди могли б спуститися в надра Землі. Хоч жерла вулканів є каналами, що йдуть більш-менш глибоко в земну кору, але у діючих вулканів вони заповнені розплавленою лавою або гарячими задушливими газами, а у згаслих вулканів забиті застиглою лавою.

Неправдоподібний тому відомий роман Жуля Верна «Подорож до центра Землі», в якому дослідники спускаються вглиб жерлом одного з вулканів Ісландії, а виносить їх назад на плоту жерлом одного з вулканів у Середземному морі. Дуже слабо описаний в цьому романі і підземний світ.

Плутонію я написав з метою дати нашим читачам найбільш правильне уявлення про природу минулих геологічних періодів, у цікавій формі науково-фантастичного романа показати тварин і рослини тих далеких часів. Для цього я користувався гіпотезою, яка цілком серйозно обговорювалась у закордонній науковій літературі сто з чимось років тому і мала багато прихильників. Вони твердили, що земна куля порожниста, що надра її освітлені маленьким світилом і населені. В розділі «Наукова бесіда» ця гіпотеза викладена докладно, і Труханов, звичайно, її захищає. Цю гіпотезу наука давно вже відкинула, і хоч ми точно ще не знаємо про стан земного ядра, але можна поручитися, що ні внутрішнього світила, ні отвору, який веде в надра, нема. Незважаючи на це, зазначена гіпотеза здалася авторові більш підходящою для науково-фантастичного романа, аніж жерло вулкана, прийняте Жулем Верном.

Автор сподівається, що це видання «Плутонії» спонукає радянську молодь ближче зацікавитись геологією і допоможе залучити до вивчення цієї інтересної науки, до дослідження земних глибин, викопних багатств і решток зниклих тварин і рослин нові сили, необхідні для дальшого розвитку і успіху радянської науки про Землю та її історію.

Російські мандрівники і вчені відкрили вже немало місць знаходження зниклих тварин і рослин в різних частинах нашої великої Батьківщини. Не можна не згадати відкритих професором В. П. Амалицьким багатих решток пермських плазунів, хижих і травоїдних у червоних пісковиках берегів Північної Двіни; добуті там кістки, у вигляді цілих скелетів, виставлені в Палеонтологічному музеї в Москві. Академік О. О Борисяк відкрив у третинних відкладах Тургайської області рештки найбільшого з травоїдних ссавців, який дістав назву індрикотерія, по імені казкового звіра індрика. У Північному