Плутонія - Володимир Опанасович Обручев
Із скель стікали численні струмки, на маленьких звільнених від снігу площинках з’явилися крихітні квіти, що розпускалися перед очима. В калюжах, зігрітих сонцем, ворушилися якісь водяні комахи, що невідомо звідки взялися. Але море, міцно скуте кригою, ще дрімало. Проте в тихі дні з вершечка щогли можна було бачити далеко на півдні темну смугу води.
— В цьому році весна тут запізнилася! — сказав якось капітан мандрівникам, які зібралися на палубі. Їм через воду, що майже скрізь вкривала кригу, тепер доводилося більшу частину дня перебувати на судні.
— Так, торік ми в цей час уже підпливали до берега цієї землі
— Бо сильні вітри розхвилювали море і розбили кригу. А тепер ось уже десять днів як зовсім тихо або повіває тільки легенький південний вітерець.
— Чи не доведеться зимувати вдруге, якщо море не скресне? — поцікавився Папочкін, якому ставало нудно.
— Ну, ні! В липні, найпізніше в серпні, море звільниться, навіть якщо вітрів не буде.
— В липні або серпні! — вигукнули Громеко і Макшеєв. — Половину літа просидимо ще тут?
— Так, у полярних плаваннях на це треба зважати. В погані роки тут тільки один або півтора місяця залишається для навігації; в гарні — два-три місяці.
Терпіння людей «Полярної зорі» справді зазнало довгих випробувань. Червень був тихий, але в другій половині хмарний і холодний. Вночі підмерзало, іноді йшов сніг, і в такі дні здавалося, що літо вже минуло.
Нарешті на початку липня налетіла зі сходу буря. Вона хоч і засипала все снігом, але розламала кригу, і судно, давно вже обколене, готове до плавання, попрощалося салютом з сумною Землею Нансена і попрямувало на південь.
Але погода і далі стояла хмарна і сира, часто йшов дощ або сніг; іноді тумани примушували стояти годинами.
Тільки на початку серпня «Полярна зоря» вирвалася з полону і повним ходом пішла Берінговою протокою. Всі вільно зітхнули. Залишалося два-три тижні плавання до Владивостока.
У половині серпня пливли на широті гирла річки Камчатки; здалека добре було видно береги півострова, конуси вулканів і димучу Ключевську сопку. День був напрочуд тихий і ясний, і бурхливе Берінгове море розгорталося, немов дзеркало, до горизонту. Крізь прозоре осіннє повітря на південному сході ледве виднілися вершини острова Берінга, найближчого з групи Командорських. З цього боку повним ходом ішло велике судно, яке ніби прямувало на Нижнє-Камчатськ.
— Мабуть російський крейсер, що вартує в цих водах, — відповів Макшеєв на запитання товаришів, які зібралися на палубі.
Море було спокійне, плавання відбувалося успішно, і всі вони були в чудовому настрої.
— Кого ж тут вартувати? — поцікавився Каштанов.
— Хижаків — американців та японців. Командорські острови відомі як краще, коли не єдине в світі, лежбище цінного морського котика, кількість якого через нещадне винищення почала швидко зменшуватися. Тим-то наш уряд дозволяє бити котика тільки в певний час року і з різними обмеженнями щодо самиць та молодняка. Але пожадливі промисловці намагаються знехтувати заборону. Тому острови часто відвідують судна військового флоту, які мають право зупиняти підозрілі судна, що плавають у цих водах.
— Чого доброго, вони й нас оглянуть! — вигукнув Труханов. — Крейсер іде прямо на нас.
Справді, крейсер, велике трищоглове судно, йшов повним ходом навперейми «Полярній зорі». На ньому вже можна було розпізнати блискучі жерла гармат, групу людей на капітанському містку. І раптом із однієї з гармат вихопився клуб диму, пролунав гуркіт пострілу і одночасно на щоглі звився сигнал «Зупиніться, а то стрілятиму».
«Полярна зоря» слухняно застопорила машину. За морськими правилами капітан, помітивши крейсер, зараз же наказав підняти російський прапор. Але крейсер цього не зробив.
Пасажири скупчилися біля борту, розглядаючи красиве судно, яке швидко наближалося.
— Що таке? Це не російський крейсер, він називається «Фердинанд» і назва зроблена латинськими літерами! — вигукнув капітан, який спостерігав у підзорну трубу.
— Яке ж право він має зупинити російське судно в російських водах? — здивувався Каштанов.
— Якої національності цей «Фердинанд»? Німецький, очевидно?
— Зараз довідаємося! — відповів капітан, проглядаючи кишеньковий морський календар.
— Знайшов! «Фердинанд» — крейсер австро-угорського військового флоту, збудований у 1909 році, його водотоннажність ось така, десять гармат ось такого калібру і т. д., 250 чоловік команди, швидкість ходу тощо.
В цей час крейсер зовсім наблизився, сповільнив хід і зупинився за кабельтов від «Полярної зорі»; з нього зараз же спустили шлюпку, і можна було бачити, як чоловік дванадцять матросів, озброєних гвинтівками, і два офіцери зійшли трапом. Шлюпка попрямувала до «Полярної зорі», пасажири якої, капітан і вся команда скупчилися біля борту, нічогісінько не розуміючи. Але для прийому непроханих гостей довелося, хоч-не-хоч, спустити трап.
На палубу зійшли обидва офіцери і десять матросів.
— Це руський судно? — запитав старший із гостей, підносячи праву руку до козирка кашкета.
— Російське. Яхта «Полярна зоря», приватна власність, — відповів Труханов.
— Ві сам капітан?
— Ні, я власник судна.
— Торговій судно чи китобій?
— Ні те, ні друге. «Полярна зоря» везе наукову експедицію з плавання по Льодовитому океану. Але я хотів би знати, на якій підставі ви зупиняєте російське судно в російських водах і починаєте нас допитувати!
— На підставі військово-морський прав і воєнний стан.
— Що таке? Який воєнний стан? В чому річ? — посипалися запитання надзвичайно збентежених пасажирів.
Офіцер
