Сивий Капiтан - Володимир Миколайович Владко
За хвилину Марта знов почула в коридорi кроки двох людей. Перед дверима каюти Капiтана вони спинилися. Було тихо, так тихо, що Марта, здавалося, чула, як пульсує кров у її скронях.
Раптом збуджений, якийсь неприродний голос Капiтана промовив:
- Скiльки ж то треба було б чекати, поки вони пiдготуються? I це вiн називає спiлкуванням, i допомогою! Нi, це менi не потрiбно! Вiн, як i ранiше, не розумiє, яка в мене сила!
Валенто Клаудо мовчав. Але Капiтан, мабуть, i не чекав нiякої вiдповiдi, вiн немов просто думав уголос, наче радячись сам з собою. За мить вiн сказав iще:
- "Люцифер" нездоланний, а вони не розумiють цього. Бачте, вони вирiшили переконати мене! В чому? Зайва балаканина! Їх справа - пiдкоритися i виконувати те, що скажу я. А не радити менi i, тим бiльше, не ставити своїх умов. Досить!
Пiсля цих роздратованих, гнiвних слiв знову настала коротка пауза. Валенто Клаудо так само мовчав. I тодi Капiтан сказав iще, вже трохи iншим тоном:
- Iдiть, Валенто, до кабiни керування. Нам тут бiльше нема чого робити, вирушаймо.
Голос Валенто Клаудо вiдповiв - уперше за весь час:
- А Кристобаль, Капiтане?
- Так, так, Кристобаль, це вiрно. Ну що ж, треба зробити це. Вiн надiйна людина.
- Так, Капiтане.
- Гаразд. Менi треба ще з пiвгодини, щоб закiнчити обчислення. А через пiвгодини берiть їх обох i йдiть. Скажiть їм, що це мiй наказ. Згодом я їх поверну до себе... коли закiнчиться гаряча пора. Це все, Валенто.
- Єсть, Капiтане!
Дверi каюти Капiтана зачинилися, а Валенто Клаудо пройшов назад, мабуть, до кабiни керування. Марта зачекала ще трохи. Все було знов тихо. I тодi, переконавшись, що Валенто щось робить у кабiнi керування, дiвчина прибiгла сюди i розбудила Олеся, щоб розповiсти йому про все це.
Нахмурившись, юнак дивився в її обличчя, на якому зараз було стiльки тривоги. Вiн мовчав, намагаючись розiбратися в безлiчi думок, що тiснилися в- його головi. Тепер вiн усе зрозумiв.
Фредо Вiкторе зробив спробу особисто переконати Ернана Рамiро в потребi з'єднати сили. Капiтан вiдповiв на це рiшучою вiдмовою. Отже, вiн твердо вирiшив воювати самостiйно... без пiдтримки патрiотiв республiканцiв, без згоди з ними... вирiшив бути повновладним володарем, диктатором... Так, це зрозумiло, хоч i зовсiм не втiшно...
Але що ж то за Кристобаль? I кого саме, iдучи до нього, Валенто мав узяти з собою... i нiбито залишити там?..
Блискавична догадка промайнула в головi юнака. Та невже?..
- Марто! Це ж про нас з тобою!
- Що? - не одразу зрозумiла дiвчина.
- Валенто має взяти нас з тобою звiдси i залишити в того Кристобаля!
- Чому?
- Мабуть, Капiтан вирiшив, що ми йому зараз заважатимемо... Не знаю. Але саме про нас було те сказано. Це ж тiльки ми - двоє, непотрiбнi на "Люциферi".
Марта здригнулася. Вона схопила руку Олеся:
- А батько?
- Що батько? - не зрозумiв Олесь.
- А що буде з моїм батьком? Вiн же обiцяв звiльнити, врятувати його! А тепер...
- Не знаю. Нiчого не знаю. Але слухай, що я тобi... Олесь не встиг закiнчити.
Дверi каюти вiдчинилися. Увiйшов Валенто Клаудо. Його обличчя було серйозне, зосереджене. Вiн навiть не здивувався тому, що побачив у каютi Марту, не пожартував, як звичайно, а просто сказав:
- А, i ти тут, Марто? Гаразд. Одягайтеся, друзi. Нам з вами треба зробити невеличку прогулянку до одного мого давнього друга. Тiльки швидко, будь ласка! Так наказав Капiтан!
Роздiл дев'ятнадцятий
1. ЩО ТАКЕ В'ЯЗНИЦЯ САН-САЛЬВАДОР
Коли б спитати у когось iз iберiйцiв, що то за мiстечко Кодуранца i де воно знаходиться, напевно, мало хто дав би вiдповiдь, хоч вiд того мiстечка до столицi було всього-на-всього вiсiмдесят кiлометрiв. Та хiба ж мало було в країнi отаких самих невеличких мiстечок, про якi нiколи нiчого не було чути, якi нiчим не вiдрiзнялися вiд десяткiв, а може, й сотень iнших?.. Кодуранца - нiбито знайома назва, але в нiй нема нiчого виразного, мабуть, якась глуха провiнцiя...
А коли б ту ж саму людину спитати про Сан-Сальвадор, навiть не спитати, бо хто ж питав би про такi речi в фалангiстськiй Iберiї, а просто згадати цю назву,- людина та одразу зрозумiла б, про що йде мова, хоч, напевне, i не виявила б бажання пiдтримувати розмову на цю небезпечну тему.
Сан-Сальвадор - так називалася велика в'язниця для полiтичних ув'язнених, що мiстилася саме на околицi Кодуранци. Сказати, що хтось потрапив до Сан-Сальвадора, означало майже те ж саме, що й повiдомити про безслiдне зникнення людини. Рiдко, дуже рiдко хто повертався з цiєї центральної в'язницi до своїх рiдних. Частину ув'язнених з Сан-Сальвадора згодом пересилали до концентрацiйних таборiв, частина не витримувала жорстоких "допитiв третього ступеня", що в перекладi на людську мову означало безжалiсне катування з метою добитися вiд ув'язненого тих зiзнань, якi бажанi були полiцiї i жандармерiї. Значну частину страчували у внутрiшньому дворi Сан-Сальвадора, страчували середньовiчним жахливим способом: вiдрубуванням голови сокирою. Фалангiстський уряд вважав, що страта людини мусить психологiчно впливати на всiх iнших, на все населення країни, i тому поновив цей давно забутий в усiх цивiлiзованих країнах кривавий спосiб.
Та й звiльненi в'язнi пiсля перебування у в'язницi, пiсля допитiв i катувань ставали вже неповноцiнними людьми i найчастiше незабаром помирали вiд тяжких хвороб, набутих у страшнiй фалангiстськiй катiвнi.
У цю в'язницю було кинуто i Педро Дорiлью.
Велика будiвля в'язницi Сан-Сальвадор ще здалека впадала в очi кожному, хто тiльки наближався до Кодуранци. Кiлькаповерхова, складена з брил дикого каменю, вона була оточена ще й високим кам'яним муром. На кожному розi того муру височiли спостережнi пости з кулеметами. Озброєнi до зубiв вартовi обходили будiвлю в'язницi вздовж широкої смуги, що вiддiляла її вiд високого муру. А на самому мурi були встановленi ще дроти, якi перебували
