Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік
Полковник ніби вгадав думки доктора Коельо. Солодко посміхнувшись, він мовив не без фальшивої урочистості.
— Я завжди виступав на захист справжньої демократії…
Коельо поглянув на Бракватісту уважним, вивчаючим поглядом. Але той, нітрохи не бентежачись, вів далі:
— Я навмисне перебував у військах президента, щоб стримувати й приборкувати серед нашої зарозумілої вояччини дух жорстокості й розбещеності. Віднині я остаточно пориваю із своїми службовими обов’язками й буду робити все для того…
— …щоб і далі мордувати народ!
Бракватісту немов хто оперіщив нагаєм. Він гарячково озирнувся і побачив Філіппе Россаріо, для якого він зберігав у своєму пістолеті “останню кулю”.
Філіппе стояв у нього за спиною, могутній, широкоплечий, і, бавлячись маленькою пістолетною кобурою, що висіла в нього на поясі, пропікав полковника своїм поглядом.
— Це ти? — зловісно вигукнув Бракватіста, але, збагнувши, що перед ним стоїть уже не його бранець, а один із тих, хто вирішуватиме його долю, запитав: — Хто ви такий, сеньйоре, і яке ви маєте право кидати обвинувачення в обличчя чесного патріота?
Довкола них збиралися солдати й повстанці — зацікавлені, насторожені. Хтось задерикувато гукнув із гурту: “Філіппе впіймав шакала!”
— Я не розумію ваших слів, Філіппе Россаріо! — з неприхованим осудом промовив Коельо, переводячи погляд з розгубленого полковника на свого войовничого помічника. — Службове положення сеньйора ще не є обвинуваченням…
Але Філіппе нетерпляче махнув рукою.
— Хай він розкриє свою чорну душу! Хай розповість усім, хто тут стоїть, скільки смертних вироків підписав, перебуваючи на посту голови таємного трибуналу…
— Ви не смієте!.. Сеньйоре Коельо! — істерично вигукнув полковник. — Я прийшов до вас із чистим серцем…
Але Філіппе гнівно обірвав його. Наблизившись майже впритул до полковника, він рвучким рухом підняв свою коричневу сорочку. Всі, що стояли поблизу від нього, побачили жилаве тіло, гостро випнуті ребра і впоперек грудей, трохи навскіс — смуги. Це були сліди від ударів якимось гострим металічним предметом.
— Не впізнаєте своєї роботи? — спитав на диво спокійним голосом Россаріо, все ще не опускаючи сорочки. — Чи, може, сеньйор Бракватіста забув свого канчука із свинцевими кульками. Ним він частенько захищав “демократію”.
Полковник ніби втратив мову. Він стояв безсилий, розчавлений. Спробував був підвести голову, але одразу ж зустрівся з десятками ворожих очей і, мимоволі в’янучи під тими невблаганними поглядами, просичав:
— Твоя взяла, Россаріо. — Потім, трохи підбадьорившись, повернувся до Коельо. — Сеньйоре, я привів своїх солдатів для того, щоб воювати на боці свободи. Сеньйор Філіппе Россаріо волів би зараз звести наші старі рахунки… Ваше останнє слово, докторе!
Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.
Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.
- Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештовуємо вас, полковнику Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І, глянувши кудись убік, гукнув: — Фернандіс! Марселіно! Візьміть під арешт цього птаха. Ви відповідаєте за нього головою!
Доктор Коельо заклопотано оглядає велику галявину: темні від дощу намети, рушниці в козлах, ящики з патронами… Сонце, ледь визирнувши з-за хмари, розіслало по траві свої яскраві, чисті стяги. Галявина парує, вся земля, зморена грозовицею, спочиває у солодкій дрімоті.
І доктор спочиває всім своїм старечим, сухеньким тілом, що теж парує на сонці.
Тільки серце його тоскно болить, не вгамується ніяк. Немає Ернестіни. Зник у пущі відчайдушний Орнандо. Уся земля зранена, полита кров’ю… Він так хотів, щоб було без крові, без убивства. Він вірив у добрі слова. Але потім зрозумів, що той здоровань із шрамом на тілі, отой задумливий Філіппе Россаріо говорив правду. Якщо тебе б’ють — не підставляй катові другу щоку, жорстокий кат все одно не схаменеться, у нього немає серця, його душа навіки скам’яніла. Тільки кулею можна приборкати жорстокість…
Звичайно, доктор Коельо не у всьому згоджувався з Філіппе. Він був надто обережний, поміркований в діях, та й погляди комуністів на соціальні проблеми не дуже подобалися старому адвокатові, який звик до здавна усталеного порядку речей. Може, він ще не знає всієї правди? Може, й він колись потисне руку Філіппе і зрозуміє його круте, непоступливе серце?
Але зараз вони мусять боротися разом. Філїппе казав правду: доки силою зброї вони не виженуть запроданців, доки не наступлять на пальці латифундистам, доки не вкажуть на двері своєму ненажерливому “американському братові”, республіка гибітиме в злиднях. Свободу не купують за долари. Свободу виборюють…
— Сеньйоре доктор!
Короткі хрипкі слова виривають з задуми Коельо; гасять на мить полум’я в розтривоженій душі. Юнак-партизан, виструнчившись перед своїм командиром, готовий доповідати. Доктор Коельо робить йому знак головою, і партизан вигукує:
— Сеньйоре! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Ми спинили його біля головного поста. Він прийшов з двома провідниками і каже, що має до вас діло.
— Проведіть його.
Незнайомець уже крокує через галявину. Сухий, цибатий, в солом’яному капелюсі, з великою дорожною сумкою при боці, він ще здалеку усміхається до доктора.
— Вітаю вас, сеньйоре! — Підходить до худенького Коельо, обпалює його своїм іскристо-відвертим поглядом і раптом рвучко обнімає. — Радий бачити вас, сеньйоре Коельо! Щасливий бачити вас на вільній землі!
— Моє шанування! — пробує
