Великий день інків - Юрій Дмитрович Бедзік

В його запамороченій, примітивній душі з неймовірною силою прокинулось почуття жалю.

Він спинився. Раптово, задиханий, гарячий. І вмить спинились усі апіака.

Воїни втомлено, бездумно дивилися на свого вождя. Їм було байдуже, куди бігти, що робити.

Знову вдалині тужливо завили койоти.

Ганкаур здригнувся, плечі його опали, по всьому тілу розлилась недобра слабість. Піднявши голову, він через силу важким, здавленим голосом промовив:

— Воїни апіака не підуть за койотами!.. Злий дух наказує нам повернутись назад!..

І тепер Ганкаур стояв, мов загіпнотизований. Нарешті він звів на Саук’ято свої проникливі очі.

— Чого ти не розправився з полоненими в лісі? — з цікавістю спитав він сина.

— Білолиций брат…

— Який брат?

— Той, що врятував мені життя. Це йому я подарував амулет з ягуарових іклів. Білолиций брат не дозволив зарізати мене, коли я видерся на їхню пірогу.

Ганкаур згадав той день, коли його воїни, ризикуючи життям, напали на “Голіаф”. Цього вимагав комісар Олів’єро. Смерть занесла руку над головою Саук’ято, і тільки юний чужинець врятував життя його синові.

Ганкаур ще раз подивився на бранців. Тумаяуа зустрів його погляд з гордовитим викликом і зневагою. Олесь, худий і довгоногий, у своїх штанцях вище колін, нерішуче ступив крок уперед.

— Здраствуй, могутній Ганкауре! — сказав він тремтячим голосом.

Безпосередність його слів трохи розсмішила вождя. Замість відповіді він кивком голови підкликав до себе охоронця й наказав йому розв’язати бранців.

— Чого ви зайшли в наші землі? — спитав він іспанською мовою.

— Ми пливли Великим морем і прийшли до вас як друзі.

Вождь криво посміхнувся. Ну й хитре ж мавпеня! Мабуть, син недурного батька.

— Послухай, хлопче, — звернувся він до Олеся. — Твій батько прийшов сюди торгувати чи шукати золото? Кажи правду, бо у мене немає часу довго базікати з тобою.

Олесь у подиві розвів руками.

— Великий Ганкауре, я можу розповісти тобі, хто мій батько. Він ніколи не торгував нічим. Золото його теж не цікавить.

— Кажи! Кажи! — скривився недовірливо Ганкаур. — Хто не любить золота, той великий дурень. А я не вірю, що твій батько дурень. Надто розумний у нього син.

Олесь хитрувато блиснув очима. У нього майнула в голові ідея.

— Мій батько вивчає людей, їхні звичаї, - сказав він просто. — Про хороших людей він пише книги.

— Яких людей? — насторожився Ганкаур.

— Таких, як ти, великий вождю.

— Як я?

— Ну, звичайно. Він дуже хотів би побачити тебе, — все більше входив у роль Олесь. — Він може зробити з тебе маленьку картину і велику картину. У нього є фотоапарат. Мій батько ніколи не кривдив темношкірих.

Ганкаур махнув рукою. Маленькі картини він бачив. Це його не цікавить. Йому хотілося б знати, нащо білі люди прийшли до них у сельву. Хіба їм мало діла дома? Чи, може, вони хочуть купити голів? Ганкаур продає голови.

— Нам не потрібні голови, — тихо мовив хлопець.

Запала мовчанка.

Ганкаур не знав, що робити з білим хлопцем.

— Скажи, ти хочеш їсти, чужинцю? — спитав він.

— Звичайно, я хочу їсти, і мій друг Тумаяуа теж хоче їсти.

Ганкаур подивився на Тумаяуа і презирливо скривив губи.

— Сідайте, — наказав він, — вас нагодують.

Молода індіянка з листяним пояском на стегнах принесла полоненим кілька шматків в’яленого м’яса. Хлопці, не чекаючи нових припрошень, пожадливо заходилися біля їжі.

Коли вони вгамували голод і спрагу, Ганкаур зайшов у хижу й виніс звідти невеличку з чорного дерева коробку. Гордовито розкрив її й підніс Олесеві до самого носа. Там лежали товсті сигари.

— На, бери, — промовив дружньо.

Тумаяуа, розуміючи серйозність ситуації, тихо прошепотів:

— Бери! Не гніви Ганкаура!

Олесь узяв товстелезну сигару й обережно надкусив її зубами. Йому піднесли запалену гілляку, і він із завмиранням серця втягнув у себе дим. Пекуча гіркота заповнила йому груди, перед очима попливли сині кружала.

Дивлячись на очамрілого хлопця, Ганкаур посміхнувся.

— Я теж не вмів курити, — пояснив він довірливо. — Але Себастьян Олів’єро навчив мене.

— Чорний Себастьян? — аж вжахнувся Олесь. Для хлопця це ім’я було страшнішим за всі жахи сельви.

— Ти боїшся його? — спитав Ганкаур.

Проте Олесь не встиг відповісти. Увагу присутніх привернув до себе гомінливий натовп, що з’явився між пальмами. В хмарі легкої куряви до селища простував озброєний загін. Це воїни апіака поверталися з далекого походу.

Забувши про своїх полонених, Ганкаур насторожився, весь підібрався, став суворим, як і личить могутньому вождю індіян, Він давно вже чекав повернення своїх воїнів, посланих на вимогу комісара Олів’єро до великої ріки. Тоді, після сутички з партизанами, Ганкаур розподілив свій загін: з частиною людей він подався навздогінці за росіянами, а решта лишилася чинити розправу над селищем за співчуття й допомогу повстанцям доктора Коельо.

О, Ганкаур наскрізь бачив цього підступного, хитрющого поліцая! Отак він завжди робив. Зручніше вбивати каучеро руками апіака, аніж власними. І хай тоді партизани мстять індіянам за напади, за їхню жорстокість. Набридло це Ганкауровї. Годі вже з нього!..

Все плем’я вийшло зустрічати прибулих, начебто вони поверталися з славного переможного походу, осягнувши звитягу над дужим і небезпечним ворогом. Лунали вітальні жарти, вигуки, сміх. Зараз буде розподіл здобичі,