Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— Ти знайшов його мені? — каже Ґрейс і плескає в долоні.
Він радісно всміхається мені.
— Ґрейс попросила мене поцупити на кухні запасний ключ від кімнати Белла, щоб ми змогли вкрасти його наркотики, — каже він, теліпаючи ключем на пальці. — А я зробив навіть краще, я знайшов ключ до його скрині.
— Можливо, я поводжуся як дитина, але я хочу, щоб Белл страждав так само, як страждає Дональд, — каже вона, хижо блиснувши очима.
— А як ти натрапив на цей ключ? — питаю я Канінгема.
— Виконуючи свої обов'язки, — дещо стримано каже він. — Ключ від його спальні у мене в кишені. Усі ці його пляшечки потраплять в озеро, уявляєте?
— Тільки не в озеро, — скривила лице Ґрейс. — Досить уже того, що ми повернулися до Блекгіту, до озера я не піду.
— Тут є колодязь, — кажу я. — Недалеко від прибрамного будинку. Він старий і глибокий. Якщо ми кинемо наркотики в нього, їх ніхто ніколи не знайде.
— Чудово, — каже Канінгем, радісно потираючи руки. — Що ж, добрий доктор пішов гуляти з міс Гардкасл, тож, як на мене, ми можемо діяти негайно. Хто згоден на невеличке пограбування посеред дня?
48
Ґрейс залишається чатувати біля дверей, а ми з Канінгемом прослизаємо в кімнату Белла, де моя ностальгія розмальовує все радісними кольорами. Після боротьби з владними особистостями інших носіїв, моє ставлення до Белла суттєво пом'якшується. На відміну від Дербі, Ревенкорта або Рештона, Себастьян Белл був чистим полотном, чоловіком, що відступив, навіть від самого себе. Я залився в нього, наповнив пусті місця так, що навіть не розумів, що він не тієї форми.
Дивним чином він здається мені тепер старим другом.
— Як думаєш, де він тримає своє добро? — питає Канінгем, зачиняючи за нами двері.
Хоча я дуже добре знаю, де стоїть дорожня скриня Белла, я вдаю необізнаність, даючи собі можливість трохи побродити тут без нього, насолодитися відчуттям повернення до життя, в якому я колись мешкав.
Але Канінгем знаходить скриню досить швидко, і просить, щоб я допоміг йому витягти її з шафи; дряпаючи по дерев'яних мостинах, скриня видає жахливий гуркіт. Добре, що всі пішли полювати, бо цей шум може й мертвого розбудити.
Ключ підходить ідеально, клямка на добре змащених петлях відчиняється, а всередині все забите коричневими пляшками та флаконами, розставленими акуратними рядочками.
Канінгем приніс мішок, і ми, ставши навколішки обабіч скрині, починаємо наповнювати його запасами Белла. Там мікстури та настоянки всіх сортів, і далеко не тільки ті, від яких на обличчі з'являється дурна посмішка. Серед цих сумнівних втіх є напівпорожня пляшка стрихніну, білі зерна якого нічим не відрізняються від великих грудок солі.
«А це йому навіщо?»
— Белл готовий продавати будь-що будь-кому? — осудливо каже Канінгем, бере з моїх рук пляшку й кидає її в мішок. — Але ми покладемо цьому край.
Виймаючи пляшки зі скрині, я згадую записку, що Ґолд підсунув мені під двері, де вимагалося, щоб я поцупив три речовини.
На щастя, Канінгем так захопився роботою, що не помічає ні як я кладу три пляшечки в кишеню, ні як залишаю в скрині шахову фігуру. Серед усіх цих змов вона може здатися дрібницею, якою не варто перейматися, але я пам'ятаю, як вона мене втішила, скільки сил дала. То була доброта, коли я потребував її найбільше, і мене тішить, що саме я надав її.
— Чарльзе, мені треба, щоб ти сказав мені правду про дещо, — починаю я.
— Я ж казав тобі, я не претендую на Ґрейс, — відсторонено каже він, обережно наповнюючи мішок. — Не знаю, через що ви цього тижня сваритеся, але визнай, що ти неправий, і будь вдячний, коли вона тебе вибачить.
Він широко всміхається мені, але коли бачить моє похмуре обличчя, усмішка зникає.
— Що таке? — питає він.
— Звідки в тебе ключ від скрині? — питаю його я.
— Якщо тобі так треба це знати, мені його дав один зі слуг, — каже він, уникаючи мого погляду й продовжуючи наповнювати мішок.
— Ні, неправда, — кажу я, чухаючи потилицю. — Ти знайшов його на тілі Джонатана Дербі після того, як оглушив його ударом по голові. Деніел Колрідж найняв тебе, щоб ти вкрав у Стенвіна його облікову книгу, так?
— Це… Це нісенітниця, — каже він.
— Прошу, Чарльзе, — кажу я, ледь стримуючи емоції. — Я вже розмовляв зі Стенвіном.
Рештон упродовж років багато разів розраховував на дружбу та поради Канінгема, тому дивитися, як той звивається у світлі моїх запитань, було нестерпно.
— Я… Я не хотів бити його, — із соромом каже Канінгем. — Просто я опустив Ревенкорта в ванну й пішов снідати, аж раптом почув шум на сходах. Я побачив, як Дербі чкурнув у кабінет, коли його шукав Стенвін. Я подумав, що поки всі відволіклися, я прослизну в кімнату Стенвіна та схоплю ту книгу, але там був охоронець, тому я сховався в одній з кімнат навпроти й чекав, що буде далі.
— Ти побачив, що Діккі дав охоронцеві снодійне, а потім Дербі знайшов книгу, — кажу я. — Ти не міг дозволити йому піти звідти з нею. Вона надто цінна.
Канінгем завзято киває.
— Стенвін знає, що трапилося того ранку, він знає, хто насправді вбив Томаса, — каже він. — Він весь цей час брехав. Усе це є в його книзі. Колрідж мені її розшифрує, і тоді всі знатимуть, що мій батько — мій справжній батько — невинний.
Його очі збільшуються від страху.
— Стенвін знає про мою угоду з Колріджем? — несподівано питає він. — Це тому ти зустрічався з ним?
— Він нічого не знає, — лагідно кажу я. — Я ходив спитати про вбивство Томаса Гардкасла.
— І він розповів тобі?
— Він був винен мені за рятування його життя.
Канінгем досі стоїть на колінах, тримає мене за плечі.
— Ти просто спаситель, Решере, — каже він. — Не змушуй мене чекати.
— Він побачив леді Гардкасл, яка була вся в крові й притискала до себе тіло Томаса, — кажу я, уважно стежачи за ним. — Стенвін зробив відповідний висновок, але через кілька хвилин прийшов Карвер і переконав Стенвіна, щоб той звинуватив його.
Канінгем дивиться крізь мене, ніби намагається знайти у відповіді, якої давно прагнув, вади. Коли він зрештою починає говорити, в його голосі біль.
— Авжеж, — каже він, опускаючись на підлогу. — Я стільки років намагався довести, що
