Сім смертей Івлін Гардкасл - Стюарт Тертон
— У дитячих спальнях, ви певні?
— Так вона мені сказала. Зазирав у кожні двері, ніби шукав щось.
— У вас є припущення, що саме?
— Вона вважала, що він хотів з ними попрощатися, але їх нікого не було, всі десь гралися. Хоч там як, зрештою він пішов, несучи на плечі велику шкіряну сумку.
— І вона не знала, що було в тій сумці?
— Жодної гадки. Що б він собі не взяв, ніхто йому не заздрив. Він був популярний серед слуг, Чарлі всім подобався.
Стенвін зітхає й задирає обличчя до стелі.
— Що було далі? — підганяю я, відчуваючи його небажання продовжувати.
— Чарлі був моїм другом, — важко каже він. — Тож я пішов шукати його, перш за все для того, щоб попрощатися. Коли його бачили востаннє, він прямував до озера, тож саме туди пішов і я, але його там не було. Там взагалі нікого не було, принаймні, так мені здалося спочатку. Я пішов би звідти, але побачив на землі кров.
— Ви пішли по крові? — питаю я.
— Так, до краю озера… І тоді побачив хлопчика.
Він ковтає, прикривши лице рукою. Цей спогад ховався по темних кутах його пам'яті так довго; мене не дивує, що його важко витягти на світло. Усе, чим Стенвін став, виросло з цього отруйного насіння.
— Що ви побачили, Стенвіне? — питаю я.
Прибравши руку з обличчя, він дивиться на мене так, ніби я священик, що вимагає сповіді.
— Спочатку, тільки леді Гардкасл, — каже він. — Вона стояла навколішки в багні й ридала. Усе навколо було в крові. Я не побачив хлопчика, вона так сильно притулила його до себе… Але почувши мене, вона обернулася. Вона перерізала йому горло, мало голову не відтяла.
— Вона зізналася? — питаю я.
Я чую у своєму голосі хвилювання. Опустивши погляд, я бачу, що мої руки стиснуті, тіло напружене. Я сиджу на самому краєчку, дихання перехопило.
Мені відразу стає соромно.
— Більш-менш, — каже Стенвін. — Весь час казала, що це був нещасливий випадок. Оце й усе, знов і знов те саме: це був нещасливий випадок.
— То коли в цій історії з'являється Карвер? — питаю я.
— Він з'явився пізніше.
— Наскільки пізніше?
— Не знаю…
— П'ять хвилин, двадцять? — питаю я. — Це важливо, Стенвіне.
— Не двадцять, може десять, навряд чи більше.
— Він мав при собі сумку?
— Сумку?
— Коричневу шкіряну сумку, яку він, за словами покоївки, виніс з будинку? Він мав її при собі?
— Ні, сумки не було, — він указує на мене люлькою. — Ви знаєте ще щось, так?
— Так, напевно. Закінчіть свою розповідь, будь ласка.
— Прийшов Карвер, відвів мене вбік. Він був тверезий, як скельце, такими бувають лише від шоку. Він попросив мене забути все, що я побачив, і сказати всім, що це зробив він. Я сказав, що не стану робити таке заради неї, заради Гардкаслів, але він сказав, що він кохає її, що це був нещасливий випадок, і що це єдине, що він може для неї зробити, єдине, що він може їй дати. На його думку, у нього після вигнання з Блекгіту та переїзду все одно життя без Гелени не буде. Він змусив мене дати слово, що я збережу її таємницю.
— І ви виконали свою обіцянку, тільки змусили Гелену платити за це, — кажу я.
— А ви, копе, вчинили б інакше, так? — люто каже він. — Наділи б на неї кайданки прямо там, порушивши дане другові слово? Чи дозволили б, щоб їй це зійшло з рук зовсім безкарно?
Я хитаю головою. У мене немає для нього відповіді, але його жалюгідне самовиправдання мене не цікавить. У цій історії є лише дві жертви: Томас Гардкасл і Чарлі Карвер, вбита дитина та чоловік, який пішов на шибеницю, щоб захистити кохану жінку. Їх обох рятувати вже запізно, але я не дозволю правді бути й далі прихованою.
Вона вже й так наробила багато горя.
47
Шурхотять кущі, ламається під ногами гілля. Деніел іде лісом швидко, не намагаючись бути непомітним. Йому цього не треба. Решта моїх носіїв наразі мають, що робити, а інші люди або на полюванні, або в Сонячній кімнаті.
Моє серце прискорюється. Він вислизнув з будинку після розмови з Беллом і Майклом у кабінеті, і я стежу за ним уже п'ятнадцять хвилин, тихо обираючи дорогу поміж деревами. Я пам'ятаю, що на початку полювання його не було, що він був змушений наздоганяти Денса, і мені цікаво дізнатися, що його затримало. Сподіваюсь, ця вилазка проллє більше світла на його плани.
Дерева раптово закінчуються, з'являється потворна галявина. Ми знаходимося недалеко від озера, і я вже майже бачу праворуч від себе воду. Лакей ходить по колу, наче тварина в клітці, я ховаюся за кущ, щоб мене не було видно.
— Зроби це швидко, — каже Деніел, наближаючись до нього.
Лакей б'є його в щелепу.
Похитнувшись, Деніел випростується і кивком запрошує другий удар. Цього разу жертвою стає його живіт, а третій удар збиває його з ніг.
— Ще? — питає Лакей, нахилившись над ним.
— Досить, — каже Деніел, витираючи розбиту губу. — Денс має повірити, що ми билися, а не вважати, що ти мене мало не вбив.
«Вони спільники».
— Ви зможете їх наздогнати? — питає Лакей, допомагаючи Деніелу підвестися. — Мисливці мають добру фору.
— Багато старих ніг. Вони не могли зайти далеко. Вдалося спіймати Анну?
— Ще ні, не мав часу.
— То поспішай, наш друг стає нетерплячим.
То ось до чого це все. Їм потрібна Анна.
Ось чому Деніел сказав мені знайти її, коли я був Ревенкортом, ось чому він попросив Дербі привести її до бібліотеки, коли запропонував спіймати Лакея. Я мав привести її до них, як ягня на заклання.
У голові паморочиться. Я дивлюсь, як вони закінчують розмову, а потім Лакей вирушає в напрямку будинку. Деніел витирає з обличчя кров, але не поспішає йти, і за секунду я розумію причину. На галявину виходить Чумний Лікар.
