Польовий командир - Сергій Батурін
Так от: рідний дітоненависницький уряд залишився за кордоном, а в Зеленому Клині такі обмеження не діяли, і, що найдивніше, історична батьківщина дуже поблажливо дивилася на традиційно високий природній приріст своєї діаспори. І лівони старалися щодуху: семеро так семеро, земля тут багата, всіх прогодує!
Чисельність зазвичай породжує впевненість. Якщо разом нас багато, можна й на Майдан вийти чи на штурм Зимового, а тому — нас не подолати! Лівони на Майдан не пішли й палаців штурмувати не стали, вони розселялися й розширювали свій бізнес, змінюючи перші кумедні російськомовні вивіски штибу «Товаров для покушать» та «Душевний одєжда із Пєкін» на двомовні, а в селищах, де їх було не менше половини, — на суто ієрогліфічні.
Не можна сказати, що Миколі Шульженку те все подобалося. Але, перейшовши з потяга техніком у депо, він швидко второпав, що заробити тут — і думати не гадай, отож кинув те дурне діло та прилаштувався механіком на кооперативну лісопильню й мантулив там, як татусь Карло. Щоправда, дошка та брус добре продавалися по різних закордонах, то й зарплатня була дуже пристойною. До речі, інколи Микола замислювався: чи не ту само деревину повертає Велика Східна країна до його Батьківщини у вигляді дорогих модних меблів? Та, зрештою, робіть ліжка й шафи самі, хто не дає?
Розділ 6. Як приходить весна(Україна, більше ніж за рік до основних подій)
Весна того року запам’яталася холодним березнем і невідворотним стрімким своїм приходом на початку квітня: одного ранку лід на Дніпрі став сірим і пористим, як підмоклий рафінад, з дахів весело закрапало, а горобці здійняли невгамовний гамір та рейвах. На Київ упала теплінь, двірники почали викидати сніг, що його всю зиму відгортали з проїздів на край тротуарів затяті шляховики, назад на дорогу, в очах у киянок з’явився загадковий блиск і заграли такі бісики, що сумнівів не залишилося — це направду весна.
Розморені до знемоги й нестями депутати мляво голосували за другорядні законопроекти, неохоче блокували трибуну, спроквола нападали на голову Верховної Ради, звично інкримінуючи йому всю сукупність смертних гріхів: зраду національних інтересів, порушення дев’яти заповідей, Конституції України, Женевських та Ґааґських конвенцій, Статуту ООН, Декларації прав людини, Кіотського протоколу, регламенту поточної сесії, правил дорожнього руху й норм чинного правопису. Головний парламентар ліниво огризався. Під скляною банею носилися не матеріалізовані ще в голосні та приголосні лоскотні манливі слова: Майорка, Мальдиви, Кариби, Канари та, хоч як дивно, — Бермуди. Звісно, у колишні часи за такої погоди в сесійній залі зібралося би не більше третини депутатського корпусу — тих невдах, кому за фракційною чергою випало скніти в кріслах з пачками карток однопартійців у кишенях — а раптом голосування?
Але торік чинний спікер, стомившись закликати колег не прогулювати засідання, під час чергових парламентських канікул тишком-нишком замінив улюблену систему електронного голосування «Рада — 12» надсучасною «Радою-Люкс». Фокус новинки полягав у тому, що тепер картки взагалі не використовувалися: підносьте великого пальця до мініатюрного сканера на панелі й тисніть собі кнопки: хоч «за», хоч «проти» а то й «утримуюсь». А комп’ютер моментально врахує ваш голос, але — саме ваш, бо відбиток вашого неповторного депутатського пальця назавжди занесений до його непідкупної пам’яті, як і депутата Тютька, у котрого — свій унікальний палець і за котрого раніше ви так ловко голосували його карткою. От і має тепер Тютько сидіти поряд із вами — а раптом доленосне голосування? — бо наразі ви йому — не помічник, це з повними кишенями карток своїх друзів прийти на роботу можна, а от з пучком пальців…
Цієї підступності, гіршої не те що за порушення конвенцій, а навіть за Перл-Харбор, депутати — ані свої, ані чужі — спікерові не вибачили, і тихо його ненавиділи, незважаючи на млосну весну.
У ті ж дні разом із першими несміливими струмками потекли й непевні звістки про якісь заворушення в Східній Неньці: десь заблокували колію електрички, вимагаючи зміни державної мови, в якомусь застумі обілляли білилом погруддя свого ж земляка поета Микити Чорнявого, а ще бозна-де вночі селищну раду розфарбували під офіційний триколор Дружньої Держави. Правоохоронні органи хутко відрапортували про розкриття цих тяжких злочинів й арешт організаторів, Генпрокуратура відкрила кримінальні справи — і на тому київські можновладці заспокоїлися.
Тоді ж Петренка відправили до обласного центру по «молоде поповнення». Нормальний мужчина, якщо він, звісно, не страждає, як пілігрим-дромоман Коля Шульженко, на залежність від дороги, по відрядженнях їздить без охоти. Але якщо летом летить всюди, куди його командирує начальство, — це перша ознака: щось у нього в сім’ї негаразд, а найпевніше — недолюблений він, недоголублений своєю благовірною, і домашній затишок для нього — поняття абстрактно-фіґуральне.
Із бойовою валізою, що бачила й збори про тривозі, й відрядження, а ще — поїздки до дружини на село й навіть кримський вояж, старший прапорщик вирушив військовою тентованою вантажівкою на завдання, і вже за кілька годин із цікавістю розглядав із кабіни вулиці старовинного промислового центру, що протягом минулого століття примудрився сім разів поміняти назву[12].
Він одразу побачив групки пікетників, переважно спортивних молодиків, що стояли на перехресті вулиць Леніна й Радянської (хоч як дивно, але в Ганську такі назви досі в пошані). В руках хлопці тримали однакові плакати: «Верните мне язык!» Хоча, судячи з матюків, якими вони голосно — аж Петренко почув — перемовлялися, язики з їхніх ротів нікуди не поділися. Дивна то штука — матюки, принесені
