Версола. Книга 1. Колоніст - Сергій Залевський

Уранішній мегаполіс. усі поспішають на роботу, кругом суцільні пробки, натовпи людей рвуться кудись, обганяючи один одного і штовхаючись — кому з нас не знайома така картина. Можна навіть у велике місто не їхати, щоб таке побачити — уранішня година пік скрізь однакова, ну, хіба що масштаби транспортного і людського трафіків трохи відрізняються, а так — дуля до дулі, так би мовити. Віктор дивився на людський потік зі своєї «Октавії», краєм вуха слухаючи черговий трек з флешки, яка стирчала в гнізді автомагнітоли, краєм зору в цей час спостерігаючи за світлофором і машиною, що стоїть попереду нього. Початок нового робочого дня нічим не відрізнявся від вчорашнього, але настрій у водія «Шкоди» був хорошим… поки що — зазвичай на роботі цей гарний настрій могли швидко зіпсувати — працював він в одній зі схожих одна на одну контор, які продавали і купували все підряд і всім підряд.

Вітя був типовим зразком успішного менеджера, що пройшов довгий (п'ять років майже) шлях від торгового представника до заступника директора по продажах. Тому точно знав, що шанс повернутися додому сьогодні увечері у поганому настрої рівний 50 % — або шеф зіпсує у черговий раз, як завжди наприкінці дня, наговоривши чогось про низький рівень продажів. Чи, на крайній випадок, менеджери щось намутять або проморгають — хіба мало. Чи доведеться займатися черговим поверненням, що хоч і покривається виробником, але все одно, грошей в кишені не додає. Матеріально робота Віктора повністю влаштовувала: кредит за машину виплатив чотири місяці тому — допоміг один давній клієнт, ще з того часу, коли хлопець був торговим представником — так за ним і закріпився. Клієнт взяв велику партію товару, а знижку вдалося відстояти, так що квартал вийшов дуже приємним в плані премії.

Квартира дісталася йому від батьків, нічого особливого: трикімнатна халупа в панельному будинку на останньому поверсі, де він мешкав на даний момент зі своєю подругою Ніною — поки хлопець до неї придивлявся, хоча дівчина вже неодноразово робила прозорі натяки на обручку, штамп в паспорті і все таке інше з цієї опери. На такі недвозначні пропозиції він відповідав в тому дусі, що потрібно ще трохи пожити разом, придивитися і притертися один до одного — адже разом вони живуть всього рік, а цього мало на його думку. Ранні браки зараз оформляють тільки малолітки «по зальоту», а Віктор в цьому плані був дуже уважний і обережний. До того ж Ніна була занадто жадібною до грошей, що не подобалося чоловікові в принципі — тому він і зволікав з прямою відповіддю. Загалом, на думку самого замдиректора по продажах, життя було налагодженим, розміреним і забезпеченим, і в самих найближчих планах чоловіка стояла поїздка в Туреччину — за вікном його «Октавії» була середина травня. Паркуючи свою машину в двохстах метрах від офісного центру, де розташовувалася їх контора, Вітя відчув біль в районі шлунку, яка повільно наростала, а потім, досягнувши певної міри неприємних больових відчуттів, відпустила також повільно.

— Уф, знову знайшло щось — розігнувшись, прошепотів хлопець — гастрит, чи що заробив? Усе ці бутерброди з чаєм по молодості — все швидко-швидко, клієнт не чекає і так далі… гаразд, відпустило і нормально, пора йти і заробляти бабло!

День пройшов як завжди жваво, і в'яло одночасно: нічого нового і незвичайного. Вже наприкінці дня, догризаючи яблуко і переглядаючи звіт бухгалтерії по виставлених і сплачених рахунках, на нього знову накотило. Цього разу біль протримався довше, і, що особливо не сподобалося людині, був сильніше — Віктор забув про яблуко в руці, про звіти і зігнувся в кріслі, досить голосно при цьому застогнавши. До цього часу в офісі було майже порожньо — залишався тільки він, директор, природно, і хтось з менеджерів — в кімнаті, де вони сиділи, горіло світло і чулася неголосна розмова.

— Вік, ти це чого тут? — це був директор, вони обоє займали один кабінет, розділений на дві частини гіпсокартонною перегородкою — виглядаєш погано, з'їв чого, а?

— Та сам не знаю,… пару днів назад почалося, ось уранці сьогодні в машині прихопило знову, а потім ось тільки що — сам думаю, що таке,… може дійсно отруївся?

— Ти це,… давай завтра сходь до лікаря з ранку, як його… О! Гастроентеролог — ось до нього сходь, він таке якраз і лікує, на роботу не квапся, як-небудь день-другий без тебе протягнемо. Зрозумів, Вік — не квапся, там аналізи всякі і таке інше…? Хіба мало там чого може бути.

— Добре, так і зроблю — відповів здивований такою увагою до себе хлопець — швидко зганяю в поліклініку,… що там такого може бути в мої-то роки?

Але за один день швидко не вийшло — спочатку згаяв час на здачу всяких аналізів: тут його неприємно здивували черги в лабораторію поліклініки. Потім знову черга до лікаря — фахівцем виявилася жінка у віці близько сорока п'яти років, і хлопець подумав, що це хороший знак для нього — він багато чув від батьків про сучасних молодих лікарів, що роблять діагнози по одному зовнішньому вигляду хворого. Ті навіть пальпувати пацієнта не уміли — діагноз ставили із слів людини — і це гастроентерологи! Жінка довго мацала його живіт, а у кінці цих маніпуляцій виписала ще одне скерування.

— Сходіть на фіброгастроскопію завтра з ранку — нічого не їсти і не пити перед цим.

Припало віддзвонитися шефові і порадувати того, що його права рука буде відсутня ще день понад цих два. На подив, той тільки підтримав думку доктора в тому сенсі, що так би мовити, лікуйся давай і не відволікайся — контора