В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

Коли Загорський одягся, Іван Макарович перевірив електричну обігрівальну сіть скафандра, спитав:

— Як ви дихаєте, Загорський?

— Добре, кисень подається в достатній кількості, — почувся приглушений голос радиста.

— Беріть, що треба, зараз вийдете.

В Ольги аж мороз пробіг поза шкірою. «Зараз вийдете…» Куди? У простір між Місяцем і Землею? Це ж у безодню!..

Взявши запасний штирьок антени, на одному кінці якого був прикріплений схожий на фару рефлектор з їжачком тонких дротиків усередині, та потрібні інструменти, радист зайшов у повітряний шлюз.

— Знаєте, Загорський, — радив Іван Макарович, — я думаю, що краще там не дивитися нікуди, окрім ракети… Головне — обережність!

Микола закрив за собою двері шлюзу.

Відсунувши люк, Микола Загорський став на його порозі. А через те, що отвір був невеликий і не можна було випростатись, Микола вхопився лівою рукою за верхній його обід і відхилився. Тепер він стояв увесь назовні, лише ногами обпирався об поріг люка.

Диво дивне! Йому здавалося, що ракета висить на одному місці, висить зовсім непорушно! Він, звичайно, добре знав, що раз навколо безповітряний простір, то ніякого вітру бути не може, але все ж свідомість не могла примиритися з цим. Ну, як же це так — ракета мчить із швидкістю 12 кілометрів на секунду — тільки подумати! — а руху не помітно! Нема ж нічого — двигтіння, вітру, ніяких предметів поблизу. Ні слух, ні зір, ні дотик не сигналізують мозкові про рух!

Тут, назовні, небо було ще чорнішим, а зорі та Сонце ще прекраснішими. Зорі — червонуваті, жовті, білі, голубі… Здавалося, тисячами здивованих сяючих очей дивиться Всесвіт на оцих синів Землі. Микола стояв, як зачарований, навіть забув, чого вийшов. Йому лячно стало перед величчю природи, неприкритою від очей голубим шовком неба…

Та якщо відчуття нічого не говорили юнакові про рух. то про температурні умови повідомили швидко. Правий бік припекло. Спочатку Микола подумав, що може лопнув ізолятор на його електричній «плитці», а потім здогадався, що то припекло Сонце. І він повернувся лицем до хвоста ракети, підставляючи Сонцеві лівий бік. Повернувся — і ледве не скрикнув від здивування: так чудесно сяяла на чорному небі рідна Земля! Великий сріблястоголубий диск. Видно обриси материків, правда, не чітко, бо атмосфера, хоч вона й прозорим шаром вкутує Землю, а все ж розмиває для ока різкі лінії. Якийсь дивний настрій охопив Загорського.

Земля, Земля… Вона мчить в одвічному леті, повертаючи до Сонця свої боки. День і ніч, як брат і сестра, тримають її в своїх обіймах. Відбувається кругообіг живої і неживої матерії — невпинний, могутній. І хто вкаже між ними грань? От все проходить там під голубим атмосферним склепінням: народжуються і вмирають цілі покоління, але мозок людський працює й удосконалюється. Добрі умови створила природа для його розвитку! І не даремно: через людський мозок вона осмислила сама себе.

Загорський задуманими очима дивився на свою планету. «Повітряного шлейфа» — видовження атмосферної оболонки Землі, про яке говорять деякі вчені, — він не помітив. Може, тому, що «шлейф» той дуже розріджений, а може й тому, що він взагалі не існує. А Загорський якраз і не вірив у його існування, бо не помітив такого «шлейфа» у Венери, коли якось спостерігав у телескопі її проходження по диску Сонця. Срібний ободок її атмосфери мав кругом однакову товщину. А якщо Венера не має «шлейфа», то чому накидають його Землі? Так думав Микола Загорський, стоячи на космічній ракеті. Полюбувавшись матір'ю-Землею, він подивився вниз… і ніякого «низу» не відчув. Йому здалося, що він продовжує дивитися вгору. Повертав голову і туди й сюди, а відчуття «низу» не з'являлося. Тоді він глянув собі під ноги — отам «низ»! «Те, на чому стоїш, і є «низом», — здогадався Микола. — А раз так, то можна вільно іти по ракеті, навіть по її боках».

Він пустився рукою і… нікуди не впав. Зусиллям волі перемагаючи страх, що сковував рухи, почовгав по обшивці од люка до носової частини ракети. Ось просто під ногами біліють літери — назва їхнього корабля. Але чому внизу? Микола ж знає — напис зроблено збоку… А от і боковий ілюмінатор — теж під ногами. Побачив — професор щось говорить Мількові…

Потроху звикнувши до обстановки, Загорський зрозумів, що тепер цілою планетою для нього є ракета, і він справді може пересуватись по ній, як завгодно, може обійти її кругом! Маса ракети притягує його, звичайно, не з такою силою, як Земля, але все ж якесь відчуття ваги в тілі є. Виходить, він знаходиться на мініатюрній планеті.

Всі ці міркування якось ніби «унормували» обстановку, уподібнили її до звичайної, а головне — надали бадьорості й сміливості. Та й справді, чого Миколі боятися? Хіба тут діють не такі самі фізичні закони, як і на Землі? Він пригадав свої альпіністські походи… Але ні, навіть на високих гірських вершинах його не охоплювало таке дивовижне почуття. Там, скільки не глянь, розстилалася перед тобою земля. А тут… навколо — чорна безодня. Вона оточує тебе зі всіх боків — безмежна, таємнича. Заглядає тобі в душу міріадами немигаючих різнокольорових зірок… Мурашки пробігають по тілу…

Діставшись до носової частини ракети, Микола подивився в радіорефлектор — їжачка з тонких дротиків у ньому не було. Де ж вони поділися? Нагнувшись, помітив на обшивці захололі крапельки металу. Значить, розплавились вусики, розтопило їх Сонце!

Швидко вирішив: треба поставити радіофару ще й з другого боку ракети.

Загорський ліг і почав повзти на другий бік. Доповз до початку тіні — різкий перехід, чітка лінія — і зупинився. Повзе… а за що втримається знизу? Та ніякого ж «низу» тут нема! — пригадав собі. Але випростатися не насмілився, так і поповз просто в чорну, густу тінь. Запасне гніздо для антени (з другого ж боку!) було вже в нього під ногами, та й вся ракета, звичайно, під ногами, внизу, а він і не помітив, що по відношенню