В зоряні світи - Василь Павлович Бережний

Вставити і закріпити штир з рефлектором Загорському було не важко, хоч і робив це в тіні. Та коли він повертався назад, до люка, з ним трапилась пригода. Микола осмілів і звівся на рівні ноги, навіть не здогадуючись, яка несподіванка чекає на нього. Все сталося блискавично. Тільки він зробив крок по ракеті, як в ту ж мить відштовхнувся, відлетів од неї, як м'яч. Морозом сипнуло йому поза шкірою: сила притягання ракети мізерна, і він падає з безодню!

— Рятуйте! — гукнув щосили в мікрофон. — Падаю, падаю!

Безпорадно махав руками, дригав ногами, ніби шукаючи точку опертя.

В навушниках йому почувся голос Івана Макаровича:

— А про ракетницю забули? Ах, так, — ракетниця!..

Натиснув на спуск. Звуків не чути було, — їх-бо немає в безповітряному просторі, — але Загорського різко штовхнуло до «Комети». Та, видно, він не розрахував напрямку, бо пролетів мимо металевого тіла своєї «планети». З жахом побачив, що вона віддаляється в протилежний бік…

— Спокійно, товаришу Загорський! — пролунав Плугарів голос біля самих вух. — Чого ви так розгубились? Я вам допоможу!

«Справді, — подумав Микола, — спокій і витримка! Моє ж тіло зберігає ту саму швидкість, що й ракета, отже, від неї не відстане… А кисень? Кисню є на кілька годин. От наближення до Місяця — оце загроза!» Тривога пройняла кожну його клітину. Космічний корабель наближається до афелія своєї орбіти — точки, в якій швидкість ракети уповільнюється, і вона почне поворот на другу дугу еліпса. Поблизу афелія Мілько включить мотор, поверне ракету, щоб зовсім нейтралізувати її швидкість, і тоді вона потрапить під вплив тяжіння Місяця. Почнеться спуск… «Скільки ж лишається часу? — тривожно думав Загорський. — Невже я не встигну…» Почуття небезпеки холодом проймало душу. Але внутрішній голос говорив йому: правильно користуйся своєю ракетницею!

Гігантським осяйним поясом змикався Чумацький шлях — він був усюди, куди б Микола не кинув тривожний погляд: угорі, внизу. На Землі можна бачити тільки частину Чумацького шляху — ту, що над головою. А тут — суцільне коло його, бо під ногами немає нічого, ніщо не закриває безмежного простору.

А може все це сниться Миколі — і чорне, всіяне різнобарвними зорями небо, і корпус ракети, що ніби висить непорушно, і взагалі вся оця неймовірна, фантастична експедиція — може, це якесь марення? Холодний піт виступив йому на скронях: «Ні, ні, що це я… — подумав Микола. — Таке дурне в голову лізе… Нерви, нерви…» Він заплющив очі і чомусь відразу уявив себе маленьким хлопчиком в бабусиному саду. Сонячно так, гарно. Він хоче дістати червонобоке яблуко — онде воно висить на тонюсінькій вершині! Спритно лізе він вгору по слизьких гілках, і лячно, і зірвати ж кортить. Та хтось уже гукає його — здалека, здалека: «Миколо! Миколо! Чи в вас радіо зіпсувалось?» Яке радіо? Ах так… Це в навушниках — голос Івана Макаровича.

Загорський ніби прокидається зі сну, до нього повертається свідомість.

— Ви чуєте, Миколо? Наближайтеся сюди, а я кину вам мотуз!

Тепер Загорський побачив професора. Він стояв на ракеті, тримаючись за поручні.

Загорський натиснув кнопку. Коли він пропливав повз ракету, Іван Макарович кинув мотуза, але кінець його пролетів за кілька метрів від Миколи. Тоді робили нову спробу. Микола знову випускав із балончика газ, щоб його штовхнуло до ракети… Нарешті, впіймав мотуза Іван Макарович легко підтягнув його до люка.

— Жахлива недбалість! — відчитував він радиста вже всередині корабля. — Не прив'язатися до ракети!

Ольга і Михайло дивилися на Миколу, неначе після довгої розлуки. А він, поглядаючи в ілюмінатор і, мабуть, не вірячи самому собі, запитував:

— Невже я був у безодні?

Там, де не ступала нога людини

Минуло ще годин зо дві польоту. Космічний корабель з гербом Радянського Союзу на металевій обшивці наближався до того місця в просторі, в якому починає переважати сила тяжіння Місяця. Якийсь час екіпаж обговорював пригоду з Миколою Загорський. Оля стріпувала своїм

білявим волоссям і весело блискала очима, Михайло Мілько сміявся, поплескуючи Загорського по плечу. Один лише Іван Макарович сидів мовчазний. На високому лобі в нього збіглися зморшки. Він стежив за приладами і час від часу кидав погляди на своїх супутників. «Ви ще зовсім діти! — говорив його погляд. — Жартуєте над краєм безодні».

Час ніби зупинився, але цифри на стрічці обчислювальної машини показували, що він мчить з величезною швидкістю.

Місяць почав притягувати «Комету». Потрібно було гальмувати ЇЇ наростаючий рух. Всі наділи скафандри. Запрацював двигун. Металеве тіло ракети задрижало, шумливий вир звуків наповнив кабіну. Потік газу вихоплювався із бокового сопла, і величезний космічний корабель повернувся хвостом наперед. «Комета» падала на Місяць. Спочатку помалу, а далі швидше й швидше. Сила тяжіння Місяця захопила корабель в свої невидимі сіті, і він мчав до нічного світила з наростаючою швидкістю.

Поверхня Місяця вже займала півнеба і, так само, як раніше Земля, здавалася грандіозною таріллю.

Знову заревів двигун. «Комета», стримувана газовим стовпом, плавно, немов на парашуті, опускалась на поверхню Місяця.

Напружене чекання, урочистість запанували в кабіні. Всі знали, що їхня доля залежить тепер від механіка, від його вміння, його витримки, його точності. Це, звичайно, розумів і сам водій ракети Михайло Мілько. Він припав до пульту управління грудьми і, тримаючи пальці на білих кнопках, не відривав погляду від круглого екрану, на якому вимальовувались гостроребрі гори, чорні провалля, кратери…

Корабель опускався в районі південного полюса Місяця. Нежаркий полярний день — це ж найкращі умови для роботи експедиції! Завдання полягало в тому, щоб посадити корабель якщо не на самісінькому полюсі, то якомога ближче до нього. Так парашутисти спускаються в намічене коло.

«Земля, Земля! Я — Комета. Йдемо на спуск, йдемо на спуск!» увесь час говорив Загорський у мікрофон.

Ольга дивилася на батька, на Мілька, і тисячі тривожних думок шугало в її голові. Ось воно — сталося! Перші люди наближаються до поверхні супутника