Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Ніхто довго не озивався; а втім, пластикове скло захищало від вітру тільки водія; тож тим, що сиділи ззаду, вітер віяв в обличчя, і розмовляти вони могли тільки кричачи. Місцевість підвищувалася, ставала дедалі горбистішою, останні сірі чаші щезли, розкидані далеко по рівнині поодинокі плями павучих заростів лишилися позаду, подекуди стояли напівусохлі дерева-легені з безпорадно звислими гронами листя, яке лише вряди-годи здригалося від слабкого неритмічного пульсу. Вдалині з’явилися довгі борозни, але обертових дисків ніде не було видно. Кілька разів шини м’яко підскочили, перетинаючи борозни, з грунту виринали гострі, білі, як висушена кістка, уламки скель, довгі язики осипів тягнулися від них до підніжжя величезного схилу, на який підіймався всюдихід, гострий гравій тривожно шурхотів під колесами, уклон зростав, їхали вже досить повільно — хоч у моторів були резерви потужності, Координатор не розвивав їх на цій важкій місцевості.
Вище, між жовто-бурими гребенями, блищала якась довга тонка смуга, що здалеку нагадувала дорогу. Координатор ще більше скинув швидкість. Поперек схилу, там, де крутизна переходила в плато, удалині стирчали якісь невиразні предмети й у протилежні боки розбігалася гладенька, вдавлена в грунт, дзеркальна стрічка. Торкнувшись її крайки передніми колесами, всюдихід зупинився. Координатор зістрибнув на грунт, торкнувся дзеркальної поверхні прикладом електрожектора, потім ударив по ній сильніше й нарешті став, підстрибнув — стрічка навіть не здригнулася.
— Скільки ми вже проїхали кілометрів? — запитав Хімік, коли він знову сів у машину.
— П’ятдесят чотири, — відповів той і обережно рушив з місця.
Всюдихід м’яко гойднувся, переїхав через стрічку, — вона нагадувала ідеально прямий канал, повний замерзлої ртуті, — і, збільшуючи швидкість, помчав повз щогли, які пролітали то з лівого, то з правого боку й були увінчані вібруючими повітряними вихорами. Потім багаторяддя щогл плавно повернуло на схід, а вони поїхали далі прямо — стрілка компаса весь час показувала точно на літеру «S».
Плато виглядало понуро — рослинність поволі програвала битву з масами піску, що його приносив гарячий, мов із печі, східний вітер; з низьких дюн стирчали почорнілі, тільки над самою поверхнею блідо-кармінові зарості, з яких осипалися шкірясті стручки: іноді щось попелясте ворушилося у висохлих хащах, кілька разів вискакували якісь створіння, мало не з-під самісіньких коліс всюдихода, але люди не встигали навіть розгледіти їхніх контурів — з такою стрімкістю влітали вони в гущавину.
Координатор лавірував, обминаючи купки густих колючих кущів, один раз навіть повернув назад, коли просіка, на яку вони виїхали, вперлася раптом у купу піску посеред кущів; крізь зарості ставало щораз важче пробиватися, відчувався брак води — більшість рослин, спалених сонцем, під гарячими поривами вітру видавали мертвий, паперовий шелест. Всюдихід квапливо повертав, рухаючись уздовж стін навислого гілля, з порепаних грон сипався жовтявий пилок, який покрив вітрове скло, комбінезони й навіть обличчя людей; з глибини заростів пашіла спека, дихати стало зовсім важко. Лікар підвівся з сидіння й нахилився вперед; раптом гальма завищали, й машина зупинилася.
Попереду, за кілька десятків кроків, рівне, мов стіл, плато обривалося, кущі тяглися аж до самої лінії крутояру чорною, з бурштиновим полиском від сонця щіткою. Вдалечині над невидимою улоговиною вставали схили високих гір. Координатор зістрибнув з машини й підійшов до найближчого куща з довгим віттям, яке м’яко розгойдувалося на тлі неба.
— З’їдемо вниз, — сказав він, вертаючись на місце водія.
Всюдихід обережно покотився вперед, зненацька задер зад, наче от-от мав перевернутися, каністра задеренчала, вдаряючись об ґратки багажника, гальма застережливо завищали. Координатор увімкнув насос, і колеса почали розбухати на очах, нерівності крутизни відразу ж стали відчуватися менше. Всюдихід спускався до хвилястої пелени хмар, яку зсередини пробивав стовп брунатного диму, циліндричний унизу й шишкоподібний угорі. Він майже не розпливався в повітрі й високо здіймався над пагорбами. Це виверження, схоже на вулканічне, тривало всього кілька десятків секунд, а потім стовп диму з величезною швидкістю почав осідати, ховаючись між білими хмарами, поки не зник серед них, усмоктаний назад у гігантську горлянку, яка перед цим його викинула.
Вся долина ділилася на два яруси: верхній, під сонячним небом, і нижній, — далекий, невидимий, затягнений пеленою непроникних хмар, до яких, погойдуючись і підстрибуючи, переривчасто попискуючи гальмами, прямував всюдихід. Проміння низького сонця ще кілька хвилин освітлювало далекі, стрімкі схили по той бік, де, мовби виростаючи з гущавини бурих і фіолетових заростів, виблискували присадкуваті споруди із дзеркальними поверхнями. Дивитися на них було майже неможливо — засліплювало відбите сонячне проміння. До шару білих хмар було зовсім близько, границя урвища, позначена на блакитному тлі зубчастою лінією кущів, залишилася високо над ними; всюдихід дедалі більше збавляв швидкість. Зненацька людей огорнули якісь тремтливі, задушливі випари, довкола стало майже зовсім темно. Координатор знову пригальмував, і тепер вони їхали вже зовсім повільно. Нарешті почало потроху розвиднятися, точніше це їхні очі адаптувалися до молочної напівсутіні. Координатор увімкнув на секунду фари, але відразу ж погасив їх, бо електричне світло безпорадно вперлося в туман. За хвилину туман розвіявся.
Стало холодніше, повітря було насичене вологою. Всюдихід котився набагато пологішим схилом під низько навислими хмарами, які тягнулися аж до бурих, чорнуватих і сірих плям, що розпливалися в глибині долини. Попереду щось тьмяно блищало, немовби в повітрі був розлитий шар маслянистої рідини; в людей було таке відчуття, ніби на очі їм раптом найшла полуда. Лікар і Хімік майже одночасно піднесли руки, щоб протерти їх, але марно. З цього мерехтливого блиску нараз виринула темна цятка й попливла їм назустріч. Всюдихід ішов тепер по майже рівній місцевості, такій гладенькій, немовби вона була штучно вкочена й утрамбована; чорна цятка росла, люди побачили, що вона котиться на круглих балонних шинах, — це був їхній всюдихід, його відображення в якійсь поверхні. Коли зображення стало таке велике, що вони вже майже розрізняли риси власних облич, воно загойдалося й зникло; через те місце, де, на їхню думку, мало бути невидиме дзеркало, всюдихід пройшов, не зустрівши жодної перешкоди, хіба що їх на мить обдало хвилею слабкого тепла, немовби вони проїжджали повз якусь невидиму, гарячу перепону. Те, що на хвилину було затуманило їм очі, раптом зникло.
Під шинами захлюпало — всюдихід в’їхав у мілке болотисте озерце, точніше — в калюжу; грунт укривали смуги каламутної води, від неї підіймався слабкий гіркий чад, немовби під нею опинилося якесь попелище. Тут і там здіймалися горбики викинутого, світлішого грунту, просяклого водою, по них текли струмки, які вливалися в калюжу. Далі, правобіч, темніли якісь
