Туманність Андромеди - Іван Антонович Єфремов

– Тепер уся справа в тому, коли машина прийме мої дані. Почекайте, зараз я зв’яжуся з черговим інженером ВМ. Мозок Нижчої Визначеності перебуває в австралійському секторі південної зони.

– А де Мозок Вищої Визначеності?

– В індійському секторі північної жилої зони, там, де я… Переключаюсь, ждіть.

Перед згаслим екраном Веда намагалась уявити собі Віщий Мозок. В уяві виникав гігантський людський мозок з його борознами та закрутками, який пульсував і жив, хоч молода жінка знала, що так називались гігантські електронні дослідницькі машини найвищого класу, здатні розв’язати майже кожну задачу, посильну для розроблених галузей математики. На планеті було всього чотири такі машини, спеціалізовані порізному.

Веда чекала недовго. Екран засвітився, і Мвен Мас попросив викликати його знову через шість днів, пізно ввечері.

– Мвен, ваша допомога неоціненна!

– Тільки тому, що я маю деякі знання з математики? А ваша праця неоціненна тому, що ви знаєте стародавні мови і культури. Ведо, ви надто заглибилися в ЕРС!

Вченийісторик насупилася, але африканець розсміявся так добродушно і заразливо, що Веда теж засміялась і, жестом попрощавшись, зникла.

У призначений час Мвен Мас знову побачив молоду жінку в телевізіофоні.

– Можете не казати – бачу, що відповідь несприятлива.

– Вгадали. Стійкість нижча за межу безпеки… Якщо йти загальним шляхом, то доведеться вибирати кубічний кілометр вапняку.

– У межах наших можливостей лишається тільки тунельне виймання сейфів другої печери, – сумно сказала Веда.

– Чи варте це того, щоб так сумувати?

– Пробачте мені, Мвен, але ви теж стояли біля дверей, за якими ховалась таємниця. У вас вона велика і загальна, а в мене маленька. Проте емоційно моя невдача дорівнює вашій.

– Ми обоє – товариші по нещастю. Можу вас запевнити, що ще не раз битимемось об стальні двері. Чим відважніші і дужчі будуть поривання, тим частіше зустрічатимуться двері.

– Якісь та відчиняться!

– Авжеж!

– Але ж ви не відступили зовсім?

– Звичайно. Зберемо нові факти, покажчики правильніших поворотів. Сила космосу така неймовірно велика, що, з нашого боку, було наївно кидатися на неї з звичайною кочергою… Точнісінько так, як і вам відмикати руками ці небезпечні двері.

– А якщо доведеться чекати все життя?

– Що таке моє індивідуальне життя для таких кроків знання?

– Мвен, де ваша пристрасна нетерплячість?

– Вона не зникла, але приборкана. Стражданням…

– А Рен Боз?

– Йому легше. Він продовжує шлях, шукаючи уточнення своєї абстракції.

– Розумію. Хвилинку, Мвен, щось важливе.

Екран з Ведою погас, і, коли засвітився знову, перед Мвеном Масом нібито була інша, юна і безтурботна жінка.

– Дар Вітер спускається на Землю. Супутник п’ятдесят сім закінчено раніше строку.

– Так швидко? Все зроблено?

– Ні, закінчено тільки зовнішнє складання і встановлені силові машини. Внутрішні роботи простіші. Його відкликають для відпочинку і аналіззг доповіді Юнія Анта про новий вид сполучень по Кільцю.

– Дякую, Ведо! Радий буду побачити Дар Вітра.

– Обов’язково побачите… Я не доказала… Зусиллями всієї планети підготовлено запаси анамезону для нового зорельота «Лебідь». Ті, хто відлітає назавжди, просять, щоб ми проводжали їх. Ви будете?

– Буду. На прощання планета покаже екіпажеві «Лебедя» все найкраще і любиме. Вони хотіли подивитись і танець Чари на святі Полум’яних Чаш. Вона сама їде в центральний космопорт Ель Хомра. Зустрінемося там!

– Гаразд, Мвен Мас, любий!

РОЗДІЛ XV. ТУМАННІСТЬ АНДРОМЕДИ

У Північній Африці, на південь од затоки Великий Сірт, простяглася величезна рівнина Ель Хомра. До послаблення пасатних кілець і зміни клімату тут була хамада – пустиня без травинки, вся закована в броню полірованого щебеню і трикутного каміння з червонуватим відтінком, від якого хамада і дістала свою назву – «червона». Море сліпучого гарячого полум’я сонячного дня, море холодного вітру осінніми й зимовими ночами. Тепер від хамади лишився тільки вітер; він гнав твердою рівниною хвилі високої голубуватосріблястої трави, переселеної сюди з степів Південної Африки. Посвист вітру і нахилена трава викликали в пам’яті невиразне почуття смутку і близькості степової природи до душі, немовби це вже зустрічалося в житті. Не раз і за різних обставин – у горі і в радості, в утраті і в знахідці.

Кожен відліт або приземлення зорельота лишали вигоріле, отруєне коло поперечником близько кілометра. Ці кола обгороджували червоного металевою сіткою, і вони стояли недоторканними протягом десяти років, що більше, ніж удвічі перевищувало тривалість розкладу вихлопів двигуна. Після посадки чи відправки корабля космопорт перекочовував на інше місце. Це накладало відбиток тимчасовості, недовговічності на устаткування і приміщення порту, зріднюючи його обслуговуючий персонал з стародавніми номадами Сахари, що кілька тисяч років кочували тут на горбатих тваринах з вигнутими шиями і мозолястими ногами, так званих верблюдах.

Планетоліт «Баріон» у свій тринадцятий рейс між будованим супутником і Землею доставив Дар Вітра в Арізонський степ, який лишився пустинею і після зміни клімату через накопичену в ґрунті радіоактивність. На світанку відкриття ядерної енергії в ЕРС тут робили безліч дослідів і проб нового виду техніки. Ще й досі ґрунт у цьому місці заражений продуктами радіоактивного розпаду – надто слабкими для того, щоб шкодити людині, але достатніми, щоб затримати ріст дерев і чагарників.

Дар Вітер втішався не тільки чарівністю Землі – голубим небом у платті нареченої з легких білих хмар, але й курним ґрунтом, рідесенькою і цупкою травою.

Іти твердою ходою по Землі під золотим сонцем, підставляючи обличчя сухому і свіжому вітрові! Тільки побувавши на грані космічних безодень, можна зрозуміти всю красу нашої планети, яку колись нерозумні предки називали «юдоллю горя і сліз»!

Гром Орм не затримав будівника – старий голова сам хотів провести зореліт.

Гром Орм і Дар Вітер прибули в Ель Хомру в день від’їзду експедиції.

З повітря Дар Вітер помітив на матовій сталевосірій рівнині два гігантські дзеркала. Праве – майже коло, ліве – довгий, трохи загострений назад еліпс. Дзеркала були слідами недавніх зльотів кораблів тридцять восьмої зоряної експедиції.

Коло – зліт «Тинтажеля», який вирушив на страшну зірку Т, навантажений громіздкими апаратами для правильної облоги спіралодиска з глибин космосу. Еліпс – слід «Аелли», яка, піднімаючись значно пологіше, понесла велику групу вчених для розгадки змін матерії на білому карлику потрійної зірки Омікрон 2 Ерідана. Енергія двигунів проникла на півтора метра вглиб, і попіл, що лишився від кам’янистого ґрунту на місці її удару, був залитий в’язкою речовиною, щоб не розносив вітер. Треба було тільки перенести огорожі з місць давніх зльотів. Це зроблять після того, як вирушить «Лебідь».

Ось і сам «Лебідь», чавунносірий у тепловій броні, яка згорить під час пробивання атмосфери. Далі корабель полине, сяючи своєю