Час Великої Гри. Фантоми 2079 року. Книга друга - Юрій Миколайович Щербак

— А з другого боку, маємо слизовиків. Тих, хто не хоче жити в державі, кому держава — ворог. Ми зараз маємо великі проблеми зі створенням війська. Молодь не хоче воювати, захищати свою землю, не хоче чути про Збройні Сили… В суспільстві поширена ідеологія слизовиків… Ви питали, ким я хочу бути, владико. Мені здається, що коли був самозваним священиком, отцем Георгієм чи Фавном — я був самим собою… Але час від часу не витримував, хапався за зброю, бо не міг дивитися байдуже на те, що коїлося навкруги…

Ізидор ще довго мовчав, осмислюючи почуте. Два свічних недогарки згасли, митрополит загасив пучками пальців позосталі. Стало зовсім темно. До кабінету хоч і вповзав сірий ранок, проте ікона за спиною Ізидора геть зчорніла, тільки ліва її частина, здавалося, зберігала залишки світла.

— Ваша місія — творити державу, — мовив Ізидор, потираючи обпечені свічками пальці. — І словом, і мечем.

— І вогнем? — іронічно спитав генерал.

— І вогнем, якщо треба. Це дуже непросто, це важкий шлях, це часом гріх смертний, але це ваша доля, це ваша місія, яку поклав на вас Господь. І це ваша кара і мука. І не думайте, що ваше покликання воїна суперечить бажанню бути священиком. Історія знає багато прикладів воїнів Христових, які тримали в правій руці меч, а в лівій — Євангеліє. Думаєте, вони не страждали? Але вони вимолювали прощення в Господа, а потім знову йшли в бій, знову грішили… Мені здається, що в вас живе почуття справедливості, стремління до справедливості. Тобто те, що папа римський Бенедикт назвав обов'язковою рисою для політика. Знаєте, що казав Святий Августин? Гайдук знизав плечима.

— Заберіть справедливість — і чим же тоді обернеться держава, як не зграєю розбійників? Не відступайте, пане генерале, від свого покликання, хоч би як важко вам було. Творіть справедливу державу, інакше народ наш зникне.

Митрополит наблизився до Гайдука, поклав руку на його голову. — Відпускаю гріхи рабу Божому Ігорю-Георгію. Нехай Господь охоронить вас. І, будь ласка, передайте пані Олі, що я дуже прошу її прийти до мене.

Гайдук підвівся й обійняв митрополита. Ізидор підвів його до свого крісла; витягнув з шухляди електричний ліхтарик й спрямував промінь світла на ікону-дошку, яка висіла над робочим столом.

— Я помітив, як ви дивилися на цей образ. Я ним дуже пишаюся. Це старовинна копія ікони Христа-Пантократора з шостого століття. Походить з Синайського монастиря. Фактично, це — перше зображення Христа, яке дійшло до нас. Воно виконано не олійними фарбами, а древньоєгипетською технікою енкаустики. Через те ікона зберегла таку могутню силу кольорів. Але головне в цій іконі — це обличчя Христа. Віками священики і вчені, художники і богослови намагаються зрозуміти таємницю Його обличчя. Подивіться.

Світло вихопило лик Ісуса, і Гайдук переконався в тому, що не помилявся: обличчя було дивно асиметричне, суперечило законам небесної гармонії; ліва частина обличчя — умиротворено спокійна, лагідна, сповнена світла й доброти, а права — затемнена, з чорним оком, погляд якого був суворий і гнівний.

— У цьому — амбівалентна природа Христа, його роздвоєність Боголюдини, — пояснив митрополит. — Так, так, саме роздвоєність, хоча це скидається на богохульство. Сяєво Боже поєднується з пристрастями людськими.

Ліхтарик згас, і образ занурився в сутінки.

— Що ж тоді казати про нас, слабких і грішних людей? — перехрестився Ізидор. — 1 коли ви зустрінете цілком святу людину, як вам здається, — не вірте. Святість визначається не зовнішньою оболонкою вчинків, усього того, що сьогодні зветься іміджем. Усе це — фарисейство. А мірою покаяння, глибиною самопосвяти, самовіддачі Христу, готовністю пройти свій хресний шлях до кінця…

Митрополит зітхнув і знову перехрестився.

— І коли ви бачите цілком пропащу, злочинну, гріховну людину — не вірте. Якщо це не ангел безодні, не виплодок сатани, ви можете знайти в його душі залишки Божого світла.

Вже прощаючись з Ізидором, стоячи на порозі кабінету, Гайдук спитав:

— Владико, що це за ікона Божої Матері Київської держави, про яку згадував Василь Воля? Пам'ятаєте? На Софійському майдані. Де вона тепер, яка її доля?

Ізидор низько похилив голову, наче завинив чимось перед Гайдуком.

— Це гріх великий. Мій і Василя Волі. Мій — тому що промовчав, не сказав правду. Боявся, мабуть, образити президента. А його гріх у тому, що такої ікони не існує. І ніколи не існувало. Це брехня, вигадка — чи президента, чи його оточення. Справа в тім, що існує російська легенда, буцімто в 1917 році в день зречення від престолу царя Ніколая Другого в селі Коломенському об'явилася ікона Божої Матері «Державної», яка тримала в руках скіпетр і державу, розміром з добрий футбольний м'яч, з царською короною на голові, а Ісус сам по собі, тримався, наче приклеєний до її тіла. Це — жахливе святотатство, святокрадство, знущання з християнства. Такими акціями, як ця, московське православ'я знищувало само себе, стаючи агітпропом шовіністичної держави… Я дуже шкодую, що наш президент зважився на такий крок… Мене питають ієрархи, віряни, журналісти: де ця ікона Київської держави? Я ухиляюся від прямої відповіді, а потім відмолюю свій гріх. Може, Господь почує мої молитви і простить…

Він благословив Гайдука і тричі розцілувався з ним.

Дощ посилився, наче маскувальною сірою сіткою вкривши собор, пам'ятник Богдану Хмельницькому і прилеглі будинки. Гайдука чекали охоронці. Двоповерховий жовтий автобус так і лежав, перекинутий, на майдані: шибки були вибиті й сидіння зірвані; покришок на колісних дисках не було — мабуть, десь протестанти — слизовики чи вороги слизовиків — палили їх, додаючи їхній масний чорний дим до загальної мряки.

— На Дегтярівську, — наказав Гайдук, сідаючи до «Козака Мамая». Крук зрозумів: на Дегтярівській розміщувався таємний спецізолятор РОК — невеличка тюрма, одноповерховий будинок, оточений високим муром, на воротах якого висіла іржава вивіска: «Склад металобрухту тресту Заготсировина № 15».